Судова журналістика має важливе суспільне значення, оскільки в демократичному суспільстві професійне висвітлення судової проблематики — запорука громадського контролю судової гілки влади. Створення ефективної системи взаємодії судів та ЗМІ є актуальним завданням на етапі демократичних перетворень у сучасній Україні. Його важливість мають чітко усвідомлювати і послідовно виконувати не лише судді, а й працівники ЗМІ. Прозорість функціонування державних інститутів є важливою ознакою демократії. Не можливо забезпечити справедливе та ефективне судочинство без його відкритості та гласності. Саме це визначено в сучасних демократичних стандартах судочинства. Громадяни мають знати, хто і як приймає суспільно важливі рішення, як їх виконують і як це впливає на суспільство загалом. Особливість дотримання цього загального принципу демократичного устрою в судовій системі полягає в тому, що в питаннях поширення інформації про судовий процес потрібно постійно підтримувати баланс між інтересами сторін у спорі та інтересом суспільства, не обмежуючи незалежність суду. Якщо баланс порушено, виникають ризики недотримання прав людини, дискредитації суду та зниження рівня довіри до нього населення, зловживання владою, а також корупції. За результатами опитування, проведеного 2004 року[1], половина суддів зазначили, що присутність преси в залі суду дисциплінує учасників процесу, а 33% визнали , що присутність преси сприяє прозорості судового процесу. Якщо йдеться про Україну, то присутність ЗМІ в залі суду може бути опосередкованою підтримкою суддів у їхньому протистоянні тиску з боку різних суб’єктів. Оскільки завдяки гласності розгляд доказів і дебати сторін стають відомими суспільству, ця обставина може сприяти ухваленню справедливого рішення[2]. Засоби масової інформації відіграють роль важливого суспільного механізму у взаємодії судової системи та інститутів громадянського суспільства. Європейський суд з прав людини спирається на специфічні стандарти взаємодії ЗМІ і судів, відмінні від стандартів, застосовуваних в інших сферах діяльності інститутів влади. Принцип незалежності та неупередженості суду визначає специфічні обмеження та ризики для ЗМІ у висвітленні судової проблематики. Судовий процес, по суті, є механізмом для вирішення спорів. Одна сторона процесу звинувачує іншу у вчиненні певного правопорушення (кримінального, цивільного, адміністративного тощо). Під час розгляду справи сторони мають повідомити факти, які підтверджують ’їхню позицію. Тому «факти», оспорювані в суді, мають лише умовний характер, який прямо залежить від версії сторони спору. Поки суд не ухвалить рішення, обвинувачену сторону вважають невинною. Отже, дуже важливо, щоб журналісти саме так її характеризували у своїх матеріалах. Натомість, у разі подання оспорюваних версій як доведених фактів, виникає велика ймовірність, що на працівників медіа подаватимуть судові позови сторони спору, їхні родини та самі судді. В Україні проблему ускладнює наявність радянської спадщини. У радянський період судова система була закритою і передбачала дуже обмежене публічне висвітлення судового процесу. Своєю чергою, ЗМІ виступали в ролі інструментів держави. Тому працівники медіа й досі вчаться бути незалежними і доброчесними «сторожовими псами демократії». Отже, в Україні можна виділити дві групи проблем. З одного боку, судді не мають чітких уявлень про демократичні стандарти взаємодії з ЗМІ та навичок поведінки в таких ситуаціях. З іншого — журналісти не завжди обізнані зі специфічними правилами висвітлення судової проблематики. Сучасні українські реалії не сприяють такій співпраці повною мірою, оскільки надто гостро стоїть проблема взаємної недовіри і навіть нетерпимості. Безумовно, в будь-якій країні, навіть у країні з давніми демократичними традиціями, існує проблема певної недовіри та упередженості у відносинах ЗМІ та судів. Йдеться про постійний конфлікт між завданням журналіста отримувати інформацію, висвітлювати суспільно важливі події і завданням судді захищати суддівську незалежність, право сторін на справедливий та об’єктивний розгляд їхнього спору. Однак в Україні недовіра останніми роками набуває небажаних для суспільства форм та масштабів. Таку ситуацію зумовлює ціла низка чинників. Поки що в українських медіа бракує журналістів, що мали б належну кваліфікацію суди у відносинах з журналістами та змі та знання, потрібні для адекватного висвітлення судової тематики. Тож цілком зрозуміло, що непрофесійні репортажі дратують суддів. Також журналісти не завжди дотримуються встановлених правил поведінки під час перебування в приміщенні суду чи залі судових засідань. Втім, треба віддати належне тим працівникам ЗМІ, які викривають суддівську некомпетентність чи вияви корупції, хоч це також викликає роздратування суддів. Останнім часом українські судді досить активно подають позови проти ЗМІ, вимагаючи й отримуючи найбільші з-поміж усіх інших категорій позивачів суми компенсації за заподіяну їм моральну шкоду. Тому журналістам дуже важливо обережно висвітлювати судову тематику не тільки з етичних міркувань, а й з огляду на можливі судові позови. Недовіру між суддями і ЗМІ зумовлює також той факт, що вони займають антагоністичні позиції, коли відбувається розгляд справи проти преси про захист честі та гідності і втручання в приватне життя. Українські медіа справді досить часто діють непрофесійно і перекручують факти. Але програвши судовий процес, ЗМІ часто перекладають провину за це на суддю, замість того щоб взяти відповідальність на себе. З іншого боку, працівники медіа мають привід ставитися до суддів з недовірою, а особливо якщо йдеться про суди районного рівня, оскільки рішення суддів проти ЗМІ часто скасовують апеляційні суди (виняток переважно становлять ті випадки, коли позивачем виступає суддя). Такий розвиток подій характерний також для справ, у яких ЗМІ користуються послугами медіаюристів. Втім, треба вказати і на певні зрушення. Зокрема, згубний вплив постійної конфронтації та недовіри вже відчули на собі і судді, і журналісти: вони роблять кроки назустріч один одному, заявляючи про спільну відповідальність за налагодження таких відносин між судами та ЗМІ, які відповідають потребам суспільства знати реальний стан речей у судовій системі. Підготовку цього посібника викликала потреба надати журналістам реальну допомогу в побудові нових за формою та конструктивних за змістом відносин з судами. Тому книжка має суто практичне застосування, хоч і містить певну теоретичну інформацію, потрібну журналістам для ефективного спілкування з суддями. Найбільшу увагу в посібнику зосереджено на правових знаннях, проте в ньому розглянуто й деякі організаційні та етичні проблеми судової журналістики. Під час підготовки посібника використано такі матеріали: методичні рекомендації для суддів та інші видання Національного центру відносин суддів та ЗМІ (США, директор Гарі Генґстлер), інформаційні матеріали Проекту USAID «Україна: верховенство права», результати опитування журналістів і суддів, матеріали Української асоціації медіа юристів. Автори висловлюють сподівання, що їхня праця не лише допоможе журналістам позбутися спрощених уявлень про характер відносин судів та ЗМІ в демократичному суспільстві, а й знадобиться в їхній повсякденній роботі.
Новинки
Експрес-курс "Авторське право"
Відеоурок "Географічне зазначення походження товарів"