Невизначеність у статусі самих інтернет-видань правомірно породжує питання: чи можна прирівнювати суб’єктів інформаційної діяльності у інтернет-ЗМІ до статусу їхніх офф-лайнових колег? По-перше, друковані ЗМІ, до яких найлогічнішим видається зараховувати інтернет-видання, за відсутності відповідного законодавства, мають право видаватися лише після державної реєстрації. Отже з цієї точки зору, вже сама їхня діяльність може вважатися незаконною. Що ж до визначення статусу журналіста, то мережні автори цілком можуть бути прирівняні до журналістів, щоправда, умовою визнання автора журналістом є професійне збирання, одержання, створення та підготовка інформації для друкованого ЗМІ, в той час як значний відсоток мережних дописувачів не мають відповідної освіти та не займаються журналістикою професійно.

Окрім того, журналіст має перебувати у трудових чи договірних відносинах із редакцією, яка для цього повинна мати статус юридичної особи. Водночас набути статусу юридичної особи редакція може лише після державної реєстрації ЗМІ. Таким чином поняття “журналіст” в правовому контексті не може бути застосоване до більшості творчих працівників, що готують інформацію для незареєстрованих інтернет-видань. Як бачимо, реєстрація є головною умовою надання правового захисту суб’єктам та об’єктам інформаційної діяльності у ЗМІ.

Цікаво, що США, де як відомо право є прецедентним, а законодавча база формується шляхом прийняття відповідних судових рішень, було ухвалене суперечливе рішення. Так Верховний суд штату Нью-Йорк прийняв рішення, згідно із яким всі інтернеті-сайти, незалежно від їхнього змісту та професійного рівня вважаються засобами масової інформації. Таким чином будь-який автор, що публікує свої матеріали у мережі, вважається журналістом незалежно від наявності відповідного посвідчення або приналежності до редакції та має право отримувати та розповсюджувати інформацію так само, як це роблять співробітники інших ЗМІ.

Права журналістів інтернет-ЗМІ

Згідно із українським законодавством журналіст має право:

-         на вільне одержання, використання, поширення та зберігання інформації;

-         відвідувати органи державної влади, органи місцевого і регіонального самоврядування, а також підприємства, установи і організації та бути прийнятим їхніми посадовими особами;

-         відкрито здійснювати записи, в тому числі із застосуванням будь-яких технічних засобів, за винятком випадків, передбачених законом;

-         на вільний доступ до статистичних даних, архівних, бібліотечних і музейних фондів;

-         переваги на одержання відкритої за режимом доступу інформації;

-         на безоплатне задоволення запиту щодо доступу до офіційних документів;

-         перебувати в районах масових безпорядків, аварій, катастроф, на демонстраціях та мітингах;

-         звертатися до спеціалістів при перевірці одержаних інформаційних матеріалів;

-         поширювати підготовлені ним повідомлення і матеріали за власним підписом, під умовним ім'ям (псевдонімом) або без підпису (анонімно);

-         відмовлятися від публікації матеріалу за власним підписом, якщо його зміст після редакційної правки суперечить особистим переконанням автора;

-         на збереження таємниці авторства та джерел інформації, за винятком випадків, коли ці таємниці обнародуються на вимогу суду.

Ці законодавчі норми в цілому можуть бути застосовані до працівників інтернет-ЗМІ. Адже більшість з цих положень законодавчо закріплені і в інших нормативних актах. Наприклад, питання щодо способу зазначення імені автора також може регулюватися законодавством про авторське право. У цьому випадку офіційний статус журналіста значення не має. Право на вільне одержання, використання, поширення та зберігання відомостей, необхідних для реалізації своїх прав, свобод та законних інтересів, здійснення завдань і функцій забезпечується статтею 9 Закону "Про інформацію". Будь-який громадянин (не обов' язково журналіст) також має право звернутись до державних органів і вимагати надання будь-якого офіційного документа, незалежно від того, стосується цей документ його особисто.

Водночас важливою перепоною у роботі мережних журналістів залишається - доступ до інформації. Не можна заперечувати, що  представнику засобу масової інформації легше отримати потрібну інформацію або домовитись про зустріч із посадовцем.  Адже згідно із статтею 26 Закону про пресу професійний журналіст має право "на вільний доступ до статистичних даних, архівних, бібліотечних і музейних фондів, офіційних документів; право бути прийнятим посадовими особами органів державної влади, організацій та підприємств; перебувати в районах масових безпорядків, аварій, катастроф, на демонстраціях та мітингах" та безліч інших переваг. Але мережні журналісти давно навчились вирішувати цю проблему.

Доступ до інформації — це право, що рівною мірою надається кожному громадянину. Правила доступу до інформації в Україні також регулюються Законом "Про інформацію", за яким усім суб'єктам інформаційної діяльності (громадянам України) надається доступ до відкритої архівної, статистичної, бібліотечної та іншої інформації. Законом також передбачено, що право доступу може надаватися особам, яким інформація потрібна з професійною метою. Це абстрактне формулювання дозволяє застосувати його як до журналіста ЗМІ, так і до працівника інтернет-видання. Варто згадати, що у більшості країн журналісти взагалі не мають додаткових переваг на одержання інформації.

Ще одна юридична проблема для інтернет-ЗМІ — це одержання акредитації на прес-конференції й інші заходи, що організовують органи державної влади. Доступ на такі заходи надається лише журналістам. Згідно із домовленостями із редакцією ЗМІ, органи, при яких акредитовано журналіста, повинні сприяти йому у здійсненні професійної діяльності, попереджувати про наради та інші заходи, забезпечувати стенограмами, протоколами та іншими матеріалами. Проте наявність офіційного статусу ЗМІ, у редакції, що акредитує журналіста не є обов'язковою. Відповідно до статті 3 Закону України "Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації" акредитація має надаватися будь-якому журналісту, котрий може підтвердити свій професійний фах або надати рекомендацію професійного об’єднання журналістів. Однак незнання законодавства іноді породжує курйозні випадки. Так, наприклад, Генеральна прокуратура України в 2002 році відмовила журналістам інтернет-видання «Українська правда» в акредитації, аргументуючи своє рішення відсутністю у видання офіційного статусу ЗМІ. Щоправда, згодом справедливість була відновлена, а Генпрокуратура була змушена визнати свою помилку.