Ст. 28 Конституції, а також статті 297 і 299 Цивільного кодексу України (надалі – ЦК) надають кожному із нас право на повагу до його гідності і честі, недоторканність ділової репутації, які ч. 1 ст. 201 ЦК відносяться до «особистих немайнових благ», а згідно зі ст. 55 Конституції, права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Відповідно до ч. 3 ст. 297 і ч. 2 ст. 299 ЦК фізична особа може звернутися до суду за захистом її честі, гідності та ділової репутації. Механізм реалізації цього права деталізується підзаконними актами, зокрема, постановами пленуму Верховного Суду України.
Из двадцати человек, говорящих о нас, девятнадцать говорят плохое;
двадцатый говорит хорошее, но делает это плохо.
А. Ривароль, XVIII в.

Напевно, кожному з нас хоч інколи хочеться помріяти про вічне, про героїчні вчинки, про справжню любов, про непродажність святого, про нетлінні думки і рукописи, що не горять. А ще про справедливість чи про те, що вона колись, врешті решт, восторжествує. Особливо, коли це стосується захисту зневаженої честі чи ділової репутації особи, яку люди добре знають і поважають.

Моя улюблена конституційна норма декларує: "людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави” (ст. 3 Конституції України).

Ст. 28 Конституції, а також статті 297 і 299 Цивільного кодексу України (надалі – ЦК) надають кожному із нас право на повагу до його гідності і честі, недоторканність ділової репутації, які ч. 1 ст. 201 ЦК відносяться до «особистих немайнових благ», а згідно зі ст. 55 Конституції, права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Відповідно до ч. 3 ст. 297 і ч. 2 ст. 299 ЦК фізична особа може звернутися до суду за захистом її честі, гідності та ділової репутації. Механізм реалізації цього права деталізується підзаконними актами, зокрема, постановами пленуму Верховного Суду України.

Але перш, ніж проаналізувати, "як усе це працює” і як цим користуватися, розглянемо зміст наведених вище основних понять, які (окрім "гудвілу”) до того ж не визначаються нормативними актами чинного законодавства, що істотно ускладнює практичну реалізацію способів їх захисту.

КОРОТКИЙ «МОРАЛЬНИЙ КОДЕКС»
Закон, який живе в нас, називається совістю. Совість є, власне, співвідношенням наших учинків із цим законом
Е. Кант

Нормативна невизначеність окреслених понять значною мірою обумовлюється їх природою, оскільки йдеться про категорії морального порядку, яким притаманні специфічні властивості. Відповідно, обсяг змісту даних понять є ширшим, аніж їх значення у суто правовому аспекті.

Мораль становить певну сукупність життєвих принципів, поглядів, оцінок, переконань, що історично складаються і розвиваються, а також заснованих на них норм поведінки, що визначають і регулюють ставлення людей один до одного, суспільства, держави, родини, колективу, класу та дійсності, що їх оточує [Теория государства и права. Курс лекций / Под ред. Н.И. Матузова и А.В. Мольсо. – М.: Юрист, 1977, с. 292].

Ключовими поняттями моралі є честь і безчестя, добро і зло, повага і наклеп, порядність і продажність, совість і сором, гідність і підлість, обов’язок і зрадництво.

Під гідністю мається на увазі самооцінка, тобто суб’єктивна оцінка особистістю своїх особистих якостей, здібностей, світогляду, виконаного обов’язку і свого суспільного значення. Самооцінка повинна ґрунтуватися на соціально-значимих критеріях оцінки моральних та інших якостей особистості [Гражданское право. Учебник для вузов. Часть первая. Под общей редакцией Т.И. Илларионовой и др. М.: Издательская группа НОРМА-ИНФРА. 1998, с. 186].

Водночас, почуття власної гідності є самоповагою, із якою людина ставиться до себе як до особистості. Воно не є вродженою властивістю, воно з’являється і розвивається з віком.

У наведених вище законодавчих нормах гідність тлумачиться як позитивна самооцінка особистості, приниження якої є неприпустимим. Напевно, саме тому ч. 2 ст. 277 ЦК презюмує, що розповсюджена про особу негативна інформація є недостовірною. Встановлення такої презумпції покладає на особу, яка поширила таку інформацію, обов’язок довести в суді її вірогідність, інакше вона буде зобов’язаною спростувати цю інформацію (ч. 4 ст. 277 ЦК).

Гідність, як самооцінка особистості тісно пов’язується із тим, як її оцінює суспільство, тобто її честю. Честь є об’єктивною оцінкою особистості, що визначає ставлення суспільства до громадянина, соціальною оцінкою моральних та інших якостей особистості.

Можна також твердити, що поняття честі є соціальною властивістю особистості, за допомогою якої суспільна думка впливає на людину. Стародавнє народне прислів’я гласить: "Бережи плаття з нову, а честь – змолоду".

Отже, хоча якісне «наповнення» поняття "честі” і залежить від конкретного індивідуума і культури суспільства в цілому, тим не менше честь була і є вищим немайновим благом особистості. Не випадково ЦК України передбачає «позитивність» цього поняття, наполягаючи на повазі суспільства до особистості.

Підсумовуючи, можна сказати, що честь є історичною категорією, оскільки вона виникла із появою людського суспільства. Отже, до тих пір, поки існує людський колектив, його окремі члени будуть піддаватися певній оцінці із боку осіб, що їх оточують. При цьому суспільна оцінка не завжди залежатиме від волі та бажання самої особи, риси і якості якої оцінюються. З іншого боку, моральний стан цієї особи залежить значною мірою не від оцінки суспільства, а від її усвідомлення, приміряння цієї оцінки до себе.

Честь і гідність мають між собою нерозривний зв’язок у силу того, що в їх основі лежить єдиний критерій – моральність, однак вони не є тотожними. Розбіжність полягає у тому, що честь є об’єктивною суспільною властивістю, яка суб’єктивно оцінюється людиною, а гідність – суб’єктивною самооцінкою, що залежить від її внутрішнього духовного світу. Категорії «честь» і «гідність» випливають одна з іншої. Тому вони є взаємозалежними, але не тотожними.

Якщо поняття честі та гідності переважно вживаються щодо фізичної особи, то поняття «ділова репутація» є значно ширшим. Воно є об’єктом цивільних прав як фізичних, так і юридичних осіб. Ділова репутація з’являється із моменту виникнення суб’єкта (реєстрації підприємства) і полягає в позитивному відображенні у суспільній свідомості ділових (професійних) якостей громадянина чи організації.

Таким чином, ділова репутація пов’язується із конкретним моментом часу та конкретним предметом діяльності, а її «носієм» може бути будь-який суб’єкт ділового обороту.

Закон України «Про банки і банківську діяльність» пропонує таке визначення згаданого об’єкта цивільних прав особистості: «ділова репутація – сукупність підтвердженої інформації про особу, що дає можливість зробити висновок про професійні та управлінські здібності такої особи, її порядність та відповідність її діяльності вимогам закону».

Аналіз судової практики засвідчує, що за захистом ділової репутації, і часом дуже успішно, звертаються до суду державні та громадські організації, посадові особи і чимало громадян.

Зрозуміло, що ділова репутація в усіх нас може бути різною і, на відміну від розглянутих вище понять, – не тільки позитивною. Якою може бути репутація, наприклад, в збанкрутілого банка чи підприємця, що торгує контрафактним товаром? Або у відомого "Еліта-центр”?

Від кількісних характеристик позитиву ділової репутації як фізичної, так і юридичної особи залежить її економічний добробут. У такому контексті ділова репутація чи гудвіл (від англійського словосполучення "good will") розглядається із двох точок зору.

З одного боку, гудвіл трактується як повна вартість нематеріальних активів підприємства. Закон України «Про оподаткування прибутку підприємств» визначає гудвіл як нематеріальний актив, вартість якого визначається як різниця між балансовою вартістю активів підприємства і його звичайною вартістю, як цілісного майнового комплексу, що виникає внаслідок використання кращих управлінських якостей, домінуючої позиції на ринку товарів (робіт, послуг), нових технологій тощо. З іншого боку, проект Положення про інтелектуальну власність в акціонерному товаристві ставить знак рівності між гудвілом і діловою репутацією і визначає: "гудвіл (ділова репутація) – це комплекс заходів, спрямованих на зростання прибутку підприємства без відповідного збільшення активних операцій, включаючи використання кращих здібностей управлінців, домінуючу позицію на ринку продукції (робіт, послуг), нові технології. При включенні до статутного фонду експертній оцінці підлягає лише позитивна ділова репутація”.

У цілому ж право на честь, гідність і ділову репутацію відноситься до прав, що забезпечують соціальне існування особи [Гражданское право. Учебник для вузов. Часть первая. Под общей редакцией Т.И. Илларионовой и др. М.: Издательская группа НОРМА - ИНФРА. 1998, с. 174].

Не випадково, питанням ефективного захисту цих благ і присвячується дана стаття. Але насамперед потрібно визначити, від чого ж ми захищаємо наші основні права? І отут знову потрібно залучити ще один «ненормативний» термін: «дифамація».

Цей термін латинського походження (від лат. diffamo – ганьблю) означає поширення інформації, що стосується репутації особи, яка призводить чи здатна призвести до погіршення її репутації.

Наведений термін не є новим для нашого законодавства: він існував ще в дореволюційному російському цивільному праві. Однак до радянського законодавство він не потрапив у силу свого «буржуазного» походження.

Щоправда, стара редакція Кримінального кодексу містила ст. 125 «Наклеп», який за своєю суттю є близьким до поняття «дифамація», оскільки її невід’ємним атрибутом є ознака порочності.

Із введенням інституту цивільно-правового захисту особистих немайнових прав, що забезпечують соціальне буття фізичної особи, статті 125 і 126 («Образа») КК було скасовано.

Тим часом, інститут захисту від дифамації є значно ширшим і складнішим, ніж способи захисту честі, гідності та ділової репутації, прописані у главі 22 ЦК. І, насамперед, тому, що цивільно-правовий захист цих нематеріальних благ у судовому порядку припускається тільки за умови дотримання закріпленого в ст. 34 Конституції права на свободу думки і слова, а також на поширення інформації.

Адекватне розуміння суті дифамації є необхідним для розмежування понять обнародування чи поширення в ЗМІ відомостей фактичного характеру, що не відповідають дійсності і ганьблять, та дискусійних думок, які розповсюджуються ЗМІ в порядку реалізації конституційного права на свободу слова і масової інформації.

ЩО ДОЗВОЛЕНО БИКУ, АБО РОЖЕВА КОФТОЧКА ЯК СИМВОЛ ДЕМОКРАТІЇ

Смелость города берет!
Ну, кто сейчас помнит имя слона, на которого когда-то лаяла Моська? Никто.
А Моську знают все!
В. Пелевин

За суттю своєю давньоримське гасло «хліба і видовищ» змінилося упродовж минулих тисячоліть, хіба що, у першій частині: найкращим «видовищем» наразі є пікантні подробиці із життя відомих людей. При цьому зовсім необов’язково принижувати людину змістом – це можна зробити «формою» – привернути увагу публіки до відомого імені за рахунок словесного приниження.

Інформацію про те, що в аеропорту Манчестера зникли особисті речі славнозвісного боксера одна популярна газета, зокрема, подала під заголовком "Тайсон остался без трусов!”, а те, що відома співачка знімається в дог-шоу, інша газета подала під заголовком "Лайма Вайкуле и ее кобели". Візитною карткою популярної сьогодні пародистки, що виступає під псевдонімом "Елена Воробей”, стали пародії на артисток, які, на мій погляд, набули популярності завдяки власним талантам, а не скандалам навколо них, утім, рефреном її пародій звучить відоме "але ж ми з вами знаємо!...” Судитися тут – собі дорожче, та й мета подібних "випадів” якраз полягає у тому, аби привернути до себе увагу.

Можливим є також інший варіант: принизити людину чи пам’ять про неї недоречною жалістю. Саме таким шляхом розпочинають свій творчий шлях деякі молоді й не дуже журналісти, які пишуть жалісливі репортажі про підсумки життєвого шляху тих чи інших відомих людей. Адже померлий не звернеться до суду за захистом своєї честі та гідності, й не буде спростовувати дифамаційну інформацію.

Саме так і вчинила одна журналістка у своєму «розслідуванні» таємниць сімейного життя Л. Бикова, а, принагідно, й "оповіданні” про долі деяких учасників творчої групи кінофільму «У бій ідуть одні старики». Вона просто впивалася жалістю, представляючи відомих людей і членів їхніх родин у якості нікчемних недотеп, які страждають на масу пороків. Цей випадок є показовим у зв’язку із достойним фіналом: співробітники кіностудії ім. О. Довженко опублікували відкритий лист, в якому спростували ганебну інформацію, тим самим захистивши честь, репутацію, а, головне – добру пам’ять про своїх колишніх колег.

Слід зазначити, що саме такий спосіб захисту честі померлих відтепер є найбільш ефективним: навіть у таких передових у правовому відношенні країнах, як США, дифамаційне право не захищає права померлих, чиє добре ім’я є зганьбленим, оскільки законодавство про дифамацію припускає: "щодо мертвих не існує такого поняття, як честь і гідність, а тому виконувач їх духівниці не має права пред’являти позов про наклеп”, – із чим, напевно, важко погодитися.

Треба також зазначити, що строк давності подання позову в законодавстві США про дифамацію встановлюється в один рік. У нашому ж цивільному законодавстві, як, до речі, і в російському, строку давності подання позову про захист честі, гідності та ділової репутації взагалі не існує. Проте, навіть дуже відомим людям досить важко захистити свої честь та гідність від наклепів численних „шарікових” та „мосєк”, які заполонили електронний простір.

На цьому тлі відомий випадок із Ф. Кіркоровим, на мій погляд, є зовсім нецікавим із юридичної точки зору: виведена з себе людина просто забула, що в наш час народне давньоримське прислів’я звучить дещо інакше: «що дозволено бику, те не дозволено Юпітерові». Тут можна застосувати всі відповідні статті російського законодавства, а доводити взагалі нічого не потрібно: усе було зафіксовано на численних матеріальних носіях, свідків – хоч відбавляй.

Ні, я зовсім не про те, що поп-зірка може дозволити собі хамство. Я про те, що на адресу майже кожної із наших "кофточок” подекуди „летить” і не таке, а захищати свою честь і гідність від словесного бруду, наприклад, самодура-чиновника до цього часу є тим самим, що боротися із вітряками.

Й Філіп Кіркоров тут ні до чого...

ЧИ ПРАЦЮЮТЬ ЗАКОНИ У КОРОЛІВСТВІ КРИВИХ ДЗЕРКАЛ ЕЛЕКТРОННОГО ПРОСТОРУ?

Наклеп є схожим на докучливу осу: якщо у вас немає впевненості, що ви отут же
на місці уб’єте її, то й відганяти не намагайтеся, або ж вона знову
нападе на вас із ще більшою люттю.
Н. Шамфор

У наш час переходу від індустріального суспільства до суспільства інформаційного поряд із "традиційними" ЗМІ (радіо, пресою та телебаченням) власне місце виборює Інтернет. Створення всесвітньої мережі зв’язку первинно призначалося для забезпечення військових потреб американського уряду. В основу її роботи було покладено ідею Дж. Ліклайдера: "взаємодія людини та машини у реальному часі”. Саме під керівництвом Дж. Ліклайдера у рамках Агентства дослідницьких проектів особливої складності здійснювалась робота над комп’ютерним проектом, завданням якого було створення каналів зв’язку, які не піддаються руйнації (ARPA, США 1962).

Простота, швидкість і географічний розмах поширення відомостей в Інтернет переконує безліч людей у перевагах цього засобу комунікації. Однак рівень оволодіння новими інформаційними технологіями далеко не завжди відповідає рівню їх етики, моралі та коректності. Іноді те, що раніше писали на парканах, можна зараз віднайти на багатьох web-сторінках. Утім, у цих сторінок є своє і, сподіваюся, досить вузьке коло читачів.

Зовсім на іншу аудиторію розраховується розповсюдження дифамаційних матеріалів, які не містять нецензурних слів і висловлювань. Користуючись тим, що друковане слово має неабиякий авторитет в людей, дехто публікує неперевірену інформацію, або просто чутки чи плітки. Чого ж вартою може бути у такому випадку чиясь репутація в глобальному співтоваристві, й на кого тут можна рівнятися як на доброчесного представника інформаційного суспільства – іншими словами, якими критеріями та стандартами повинен керуватися суд?

Слід зазначити, що у країнах Європейського Союзу та північноамериканських країнах Інтернет не визнається засобом масової інформації, а тому ліцензування його діяльності трактується там як порушення Європейської конвенції із захисту прав людини та свободи слова. У такому разі постають питання: чи є підстави визнавати Інтернет засобом масової інформації та чи є можливим законодавче врегулювання діяльності Інтернет в якості ЗМІ? І як тоді регулювати комерційну, рекламну та інформаційну діяльність у глобальній мережі?

У цілому, ж можна сказати, що у більшості країн світу правове регулювання діяльності Інтернет в якості ЗМІ законодавчо не виокремлюється, а регулюється чинним національним законодавством (цивільним, кримінальним та іншим).

Утім, виникають проблеми, обумовлені специфікою Інтернету. Так, із розвитком мережі Інтернет „розмивається” поняття юрисдикції національного правового режиму на національній території, оскільки все частіше трапляються випадки створення дублів на серверах за рубежем, або просто використання закордонних сайтів.

Однак не треба думати, що електронний спосіб поширення матеріалів наклепницького характеру є найбільш безкарним: у багатьох країнах відповідні спори доходять до суду, де дії анонімних «правдоборців» знаходять адекватну правову оцінку. Складність полягає в тому, що українське законодавство не регламентує процес розподілу адресного простору і доменних назв у мережі Інтернет (воно частково регулюється відомчими правилами), тому не є фактом те, що розповсюджувачу дифамаційних матеріалів не вдасться залишитися анонімним. Також, не є чітко визначеним, що саме треба мати на увазі під відновленням сайта і періодичністю його представлення читачу, а також, як визначати тираж Інтернет в якості ЗМІ?

Основним "каменем спотикання” спорів навколо дифамації в Інтернеті є поняття опублікування: традиційно для доказування правопорушення необхідним елементом є наявність комунікації між відповідачем і третіми особами (відвідувачами сайта). Однак, у будь-якому випадку, для доведення факту розповсюдження необхідно належним чином провести фіксацію. Для цього краще прийти до нотаріуса і попросити його відкрити web-сторінку, що знаходиться за відповідною електронною адресою, роздрукувати і завірити розміщений на ній матеріал.

Складність полягає в тому, що матеріал в Інтернеті може бути написаний в одному місці, зберігатися на сервері в іншому, а прочитаний – у будь-якому місці земної кулі. Відповідно до Брюссельської конвенції про юрисдикцію і виконання судових рішень по цивільних і комерційних справах (що включає країни Європейського Союзу, Ісландію і Швейцарію), справа проти фізичної особи може бути порушена "у судах тієї місцевості, де мала місце дія, що заподіяла збиток”. Нова редакція Цивільного процесуального кодексу України визначає підсудність за місцем перебування відповідача.

Не випадково, коли я знайшла свої статті, первинно написані російською мовою й опубліковані у відомому виданні у зовсім безграмотному перекладі українською, що ставить під сумнів мою компетентність, із перекручуваннями мого прізвища й імені на сайті одного з повірених із питань інтелектуальної власності (!), який навіть (мабуть, для зручності доведення факту) веде статистику їх прочитання відвідувачами сайту, – всупереч очевидності ситуації я не стала звертатися до суду. Їхати у віддалену область України до людини, яка опорочила мене, щоб одержати ще й "задоволення” від спілкування із ним у місцевому суді?!

А питання зовсім адекватного для такої ситуації у будь-якій цивілізованій країні відшкодування морального збитку за приписані мені «перлини словесності» я навіть не хочу розглядати – я миттєво виявлюся в ролі «акули», що поїдає «бідних маленьких патентних повірених».

Утім, не треба брати приклад із "правового нігіліста” – автора цієї статті, й усіма дозволеними законодавством способами усе ж таки захищати свої особисті немайнові блага, адже тільки так можна побудувати цивілізоване суспільство, засноване на взаємній повазі між його співгромадянами.

З іншого боку, обнадіює певною мірою той факт, що Державний комітет інформаційної політики, телебачення й радіомовлення готує законопроект про надання Інтернет-виданням статусу засобів масової інформації.

"ТВАРЬ ЛИ Я ДРОЖАЩАЯ ИЛЬ ПРАВО ИМЕЮ?”

Нет такой идеи, такого факта,
которого бы нельзя было опошлить и
представить в смешном виде
Ф. Достоевский

Корені проблеми суб’єктивності підходів до питань захисту честі та гідності знаходяться набагато глибше, аніж можна собі уявити: в кожному суспільстві із давніх-давен завжди була його незначна частина, яку можна було лише вихваляти, в той час як решта людей... "Кесарю – кесареве”. Арсенал засобів формування позитивного образу людини, або, напроти, знищення його як особистості був завжди різноманітним й удосконалювався із часом.

Можна, наприклад, скористатися "порадою” хитромудрого слуги Тристана із "Собаки на сіні” Лопе-де-Вега. Пам’ятаєте, як наставляв він свого пана позбутися мари серцевого почуття? Будь-яку чесноту дівчини потрібно було виставити, як недолік. Високу дівчину варто було іменувати здоровилом, невисоку – плюгавкою, добру – марудою, щедру – марнотратною і таке інше. Сучасні маркетологи називають таку операцію ("розроблену”, до речі, ще афінськими софістами) "порівняльним репозиціонуванням конкурента”.

Ще більш далеко від порівняно демократичної Стародавньої Греції відійшов Стародавній Рим – там кожне слово промови на честь імператора піддавалося прискіпливому аналізу та філігранній обробці: форма доповнювала зміст і поступово набувала першочергового значення. У тексті промов широко використовувались епітети і перифрази, а точніше – перифрастичні імена, покликані в максимально стиснутій і образній формі намалювати портрет імператора-сонця. Відповідні риторичні прийоми, тільки зі знаком "мінус" використовувались ораторами для характеристики політичних супротивників імператора, щоб "граючи” на порівнянні, за допомогою мистецьки створеного і загостреного негативного образу політичного опонента ще яскравіше висвітлити позитивні риси і вчинки місцевого „батька усіх народів”.

Майже те саме, як і банальність про те, що політика є справою брудною, ми могли відстежити у процесі чергової передвиборної кампанії – для дискредитації конкурента всі засоби є гарними. Здається, лише вчора переможець чергових перегонів щедро роздавав "епітети” поваленим супротивникам, а сьогодні... Отут варто розглянути недавній приклад із відомим політиком: використання його зображення, а також зазначення відомої торгової марки на псевдо-рекламному плакаті певного засобу гігієни під торговельною маркою "Х”.

Даний інцидент наочно ілюструє також й актуальність питань, пов’язаних із захистом прав фізичної особи на власне зображення. Для того, щоб вибрати найбільш ефективний механізм захисту таких прав, необхідно визначити їхню природу. Насамперед, потрібно відзначити, що право на зображення є одним з особистих немайнових прав фізичної особи, невичерпний перелік яких визначається ст. 270 Цивільного кодексу України. Згідно із ч. 1 ст. 308 ЦК, опублікування, відтворення і поширення фотографій та інших художніх творів, на яких зображається фізична особа, допускається лише за згодою зображеного, а після його смерті – за згодою його дітей. Такої згоди не потрібно, якщо це робиться в державних чи суспільних інтересах або якщо зображена особа позувала автору за плату. Таким чином, ЦК наділяє особу щодо використання її зображення тріадою правомочностей: на опублікування, відтворення і поширення.

Стосовно наведеної вище ситуації (у зв’язку із загальновідомістю зображеної особи) можна також твердити про порушення її права на використання імені, гарантованого ч. 2 ст. 296, і, зрозуміло, права на повагу до її честі та гідності (ч. 2 ст. 297 ЦК), а також права на недоторканність ділової репутації (ч. 1 ст. 299 ЦК), оскільки є цілком очевидним, що використання її образа стосувалося інформації суспільства щодо особи, а не «товару», на псевдо-рекламному плакаті якого її було зображено.

Також, згідно зі статтями 277, 278, 280 ЦК, особа має право на заборону поширення інформації, яка порушує її особисті немайнові права, спростування цієї інформації і відшкодування збитку за порушення цих прав.

Усе це дозволяє зображеній без її дозволу особі здійснювати захист своїх інтересів за допомогою заходів, передбачених законодавством для відновлення відповідних немайнових прав і охоронюваних законом інтересів. Як ми вже зазначали, згідно із ч. 3 ст. 297 і ч. 3 ст. 299 ЦК, фізична особа може звернутися до суду за захистом її честі, гідності та ділової репутації і, відповідно до ст. 23 ЦК вимагати відшкодування морального збитку. Залишається знайти «автора» плаката.

У свою чергу, власник товарного знака «Х», зображеного на плакаті, відповідно до ч. 3 ст. 495 ЦК України, ч. 3 ст. 157 Господарського кодексу (ГК) України, ч. 4–5 ст. 16, ст. 20–21 Закону України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг», по факту неправомірного використання свого знака може звернутися до суду за захистом своїх прав на знак. Норми ч. 1–2 ст. 33 ГК дозволяють йому також порушувати питання про неправомірне використання не тільки свого знака, але й своєї ділової репутації, і, відповідно, вимагати відшкодування збитків.

Як свідчить практика, судовий порядок захисту честі та гідності є сьогодні найбільш ефективним не тільки для захисту немайнових благ народних депутатів, але й захисту відповідних прав інших осіб від дифамаційної інформації, розповсюджуваної слугами народу.

Зокрема, 22 березня цього року набрало сили рішення Печерського районного суду м. Києва, яким було задоволено позов Генерального конструктора АНТК ім. О.К. Антонова Дмитра Ківи до дев’яти депутатів Верховної Ради про захист честі, достоїнства і ділової репутації. Інтереси позивача в суді представляла юридична фірма «Ілляшев і Партнери».

Позов було подано торік у зв’язку із листом групи народних депутатів України (Ісаєв Л., Потапов В., Добкін М., Мусіяка В., Бандурка А., Коропів А., Святаш Д., Каратуманов О., Фельдман А.) на ім’я Міністра внутрішніх справ Ю.В. Луценко. Лист містив ряд звинувачень на адресу Дмитра Семеновича Ківи. Печерський районний суд встановив, що «…наведені у листі відповідачів факти щодо діяльності позивача не знайшли підтвердження і спростовуються матеріалами перевірки фактів, викладених у зверненні групи народних депутатів…»...
Раніше до аналогічних висновків дійшли органи МВС, відмовивши в порушенні кримінальної справи проти Д.С. Ківи за заявою зазначених депутатів. Як було встановлено в ході судового розгляду справи, ці обвинувачення із самого початку були абсурдними, та, як підтвердив суд, цілком неспроможними. Тепер із депутатів – наклепників можна стягнути компенсацію за моральні збитки, оцінені незалежною експертизою на суму понад 20 млн. гривень.

АЛГОРИТМ СУДОВОГО ПРОЦЕСУ

В жизни все не так, как на самом деле
С. Лец

Проблеми судового захисту честі, гідності та ділової репутації цілком справедливо можна розглядати як одні з найскладніших із погляду доведення і правильної правової оцінки. У цивілізованому суспільстві він є можливим тільки за умови дотримання балансу захисту честі, гідності та ділової репутації, з одного боку, і захисту права на свободу слова і поширення інформації, – з іншого. Отже, складність вирішення дифамаційного спору полягає в адекватному розв’язанні колізії таких прав.

Одним з основних актів міжнародного права є Європейська Конвенція про захист прав людини й основних свобод. Зміст основних прав визначених, зокрема, у ст. 10 Конвенції, оцінюється у світлі правозастосовчої практики Європейського Суду із прав людини (надалі – ЄСПЛ), що засідає в Страсбурзі, який значну увагу приділяє справам, пов’язаним із дифамацією у ЗМІ, а також з обмеженнями свободи слова й інформації.

У ст. 10 Конвенції конкретна норма про дифамацію є відсутньою. ЄСПЛ зазвичай застосовує ст. 10, використовуючи вказівку, що міститься у другому пункті, про те, що обмеження права на свободу висловлювань є необхідним у демократичному суспільстві для захисту репутації чи прав інших осіб. Тому Суд повинен установити, чи відповідає даній умові конкретне втручання органів влади відповідної держави в право на свободу слова, чи ні.

Основними позовними вимогами в справі про захист честі, гідності і ділової репутації в ЗМІ в рамках цивільного судового процесу про дифамацію є:

спростування інформації, що не відповідає дійсності, ганьбить честь, гідність і ділову репутацію позивача;
компенсація моральної шкоди, заподіяної позивачу публікацією і поширенням таких відомостей;
відшкодування матеріальних збитків, заподіяних позивачу поширенням зазначених відомостей.
Кожна із перерахованих вимог носить самостійний характер. Вимоги про компенсацію моральної шкоди або про відшкодування збитків можуть бути висунуті позивачем самостійно на додаток до вимоги про спростування відомостей, що не відповідають дійсності.

Для оперативного вирішення спору щодо захисту честі, гідності та ділової репутації важливим є також звернення позивача саме до того суду, до юрисдикції якого належить дана справа. Справи цієї категорії можуть розглядатися як у судах загальної юрисдикції, так і у господарських судах.

У ході судового розгляду необхідно установити, у чому полягає порушення права позивача на недоторканність його честі та гідності, а також причинний зв’язок між спростовуваною інформацією, публікацією і заподіяним позивачем збитку. На жаль, трапляються справи, коли позивачі, подаючи заяву про захист честі і відшкодування моральної шкоди, не мають суб’єктивного поняття честі і не можуть відрізнити наклеп від конструктивної критики.

Відповідно, процес доведення у таких випадках має ґрунтуватися на трьох «китах»:

установленні факту поширення відповідачем відомостей про позивача,
визнання відомостей такими, що ганьблять,
встановлення невідповідності відомостей дійсності.
При цьому згідно із Постановою Пленуму Верховного Суду України під поширенням відомостей слід розуміти опублікування їх у пресі, передачу по радіо, телебаченню, використання інших засобів масової інформації, викладення в характеристиках, заявах, листах, адресованих іншим особам, повідомлення в публічних виступах, а також в іншій формі невизначеному числу осіб або хоча б одній людині. Поширенням відомостей є також вивішування (демонстрація) в громадських місцях плакатів, лозунгів, інших творів, а так само розповсюдження серед людей листівок, які за своїм змістом або формою зневажають честь і гідність громадянина чи організації.

Такими, що ганьблять, зокрема, є відомості, що містять твердження про порушення особою чинного законодавства, здійснення нечесного вчинку, аморальне чи неетичне поводження в суспільстві чи сімейному житті, недобросовісність при здійсненні виробничо-господарської і підприємницької діяльності, порушення ділової етики чи звичаїв ділового обороту, що принижують честь і гідність інших осіб.

Відомостями, що не відповідають дійсності, є твердження про факти чи події, що не мали місця в реальності протягом часу, до якого відносяться відомості, що спростовуються.

Щоб уникнути двозначного тлумачення понять доцільно використовувати в процесі доведення посилання на тлумачні словники (іноземних слів, енциклопедії тощо) для того, щоб кожне слово, побудоване словосполучення, трактувалося в справжньому значенні, а не так, як цього хочеться одній зі сторін. Також важливим у процесі доведення є факт наявності в позивача ділової репутації як такої, а також «кількісне вираження» її позитивного «заряду».

ПРАВО НА ПЕТИЦІЮ

Жильцам
от начальника ЖЭКа
На ваше обращение в Организацию объединенных наций отвечаю…
М. Жванецкий

У ст. 40 Конституції України закріплюється право громадян направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що є зобов’язаними розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк.

У випадку, коли громадянин звертається у названі органи із заявою, в якій наводить ті чи інші відомості (наприклад, у правоохоронні органи з повідомленням про, на його думку, передбачуваний чи здійснений злочин, або такий, що готується), але ці відомості в ході їх перевірки не знайшли підтвердження, дана обставина сама по собі не може слугувати підставою для залучення цієї особи до відповідальності, оскільки у зазначеному випадку мала місце реалізація громадянином конституційного права на звернення в органи, що у силу закону є зобов’язаними перевірити інформацію, що надійшла, а не поширення відомостей, що не відповідають дійсності. Згідно з роз’ясненнями, даними у п. 3 постанови Пленуму Верховного Суду України від 28 вересня 1990 р. № 7 "Про застосування судами законодавства, що регулює захист честі, гідності і ділової репутації громадян та організацій", звернення громадянина до правоохоронних органів про захист своїх прав від неправомірних дій інших осіб, у тому числі показання свідка під час попереднього слідства, не може вважатись поширенням неправдивих відомостей.

Вимоги щодо залучення таких осіб до відповідальності можуть бути задоволені лише у випадку, якщо при розгляді справи суд установить, що звернення до зазначених органів не мало під собою реальних підстав і є продиктованим не наміром захистити свої права й охоронювані законом інтереси чи виконати свій громадянський обов’язок, а винятково наміром заподіяти шкоду іншій особі, тобто мало місце зловживання правом.

Ідеться про, так званий, «петиційний імунітет» – будь-яке добросовісне звернення до органів публічної влади не може вважатися посяганням на честь та гідність посадових осіб. Останні можуть звернутися за захистом тільки у разі доведення зловмисності ініціатора цього звернення.

Як же при цьому можна чітко відокремити факт поширення дифамаційних відомостей від так званих журналістських розслідувань, котрі позиціонуються їх авторами в якості звернення до органів влади, і на які, відповідно, розповсюджується петиційний імунітет? Або від, так званих, відкритих листів до згаданих органів, які паралельно публікуються в ЗМІ. Як приклад можна навести розповсюджувані багатьма ЗМІ відкриті листи одного із співвласників свідоцтва на торговельну марку "Новый свет”, формально присвячені питанням захисту прав на неї, які надавали негативні характеристики певним фізичним особам.

На мій погляд, ідеться все ж таки про поширення дифамаційних відомостей, оскільки висновки авторів щодо неправомірності використання протилежною стороною товарного знака не ґрунтуються на конкретних фактах, а "підкріплюються” в основному певними "епітетами” на адресу своїх опонентів. Надані останнім "характеристики” викладаються у категоричній формі із використанням еклектичного стилю, і за сукупністю ознак нагадують вироки сумнозвісних "трійок” 30-х років минулого сторіччя. Їх важко вважати зверненнями, оскільки вони не мають дискусійного характеру й не запрошують до діалогу протилежну сторону.

ЦІНА ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ

В любой науке столько правды – сколько в ней мат