Правда, як кажуть, у кожного своя. Але відверта неправда, або, як каже дехто, брехня – завжди однакова. Ми ж із вами люди освічені, тому будемо говорити про відповідність певних відомостей реальним фактам, подіям і явищам, тобто про достовірність або недостовірність інформації.

У теперішній час колосальної швидкості передачі і поширення даних це питання є, якщо хочете, питанням інформаційної безпеки особистості, суспільства і навіть держави…
Звичайно, робимо акцент на професійні характеристики і потреби працівників медійної сфери. А тому варто говорити про правові норми, які регламентують питання достовірності інформації, а також про можливу відповідальність журналістів, якщо, наприклад, поширена інформація є «не зовсім достовірною».

Стаття 302 Цивільного кодексу України каже: фізична особа має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію. Але при цьому особа, яка поширює інформацію, зобов’язана переконатися в її достовірності. Закон не вказує механізмів і способів такого «переконання», але встановлений обов’язок передбачає, що у випадку, коли журналіст чи інший творчий працівник медійної сфери вирішив «перескочити» через етап перевірки інформації на предмет її достовірності, то при наявності для того підстав він може впритул підійти до «стіни юридичної відповідальності».

Єдиним можливим варіантом відсутності останньої може бути поширення так званої «еталонної» (щодо достовірності) інформації – тобто отриманої з офіційних джерел (інформація органів державної влади, органів місцевого самоврядування, звіти, стенограми тощо). У такому випадку журналіст та інші особи не зобов’язані перевіряти достовірність поширюваної інформації та не несуть відповідальності в разі її спростування. З прийняттям у найближчому майбутньому закону «Про доступ до публічної інформації» переліки подібної «еталонної» інформації та можливості для її отримання, маємо надію, будуть чудовим джерелом для журналістів.

А що ж робити, коли «еталон» відсутній? Які «цеглини» юридичної відповідальності можуть полетіти в бік поширювача недостовірної інформації? Перша цеглинка – не зовсім страшна, але доволі неприємна, насамперед для іміджу журналіста та видання, в якому той працює, – спростування недостовірної інформації (стаття 277 ЦКУ).

При цьому варто знати, що:
1) спростування недостовірної інформації здійснюється особою, яка поширила інформацію, а коли поширювачем інформації є посадова чи службова особа при виконанні своїх посадових (службових) обов’язків, то спростовувати недостовірну інформацію має юридична особа, у якій вона працює. Наприклад, якщо неправдива інформація була поширена журналістом, який підготував статтю (репортаж) у ЗМІ, який її розмітив (оприлюднив), то ці особи повинні спростувати її солідарно;
2) наприкінці 2005 року було прийнято зміни до ЦКУ, відповідно до яких будь-яка негативна інформація, поширена про особу, вважається недостовірною, якщо особа (у тому числі журналіст, ЗМІ, інформаційне агентство тощо), яка її поширила, не доведе протилежного;
3) фізична особа, права якої порушено у друкованих або інших ЗМІ, має право на відповідь, а також на спростування недостовірної інформації у тому ж ЗМІ у такий же спосіб, у який вона була поширена;
4) спростування недостовірної інформації здійснюється незалежно від того, чи є вина журналіста чи ЗМІ у поширенні такої інформації;
5) спростування недостовірної інформації, поширеної у ЗМІ, має особливий порядок, передбачений Законом України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні».

Так, наприклад, коли неправдива інформація була поширена у друкованих ЗМІ, то її спростування має бути набрано тим же шрифтом і поміщено під заголовком «Спростування» на тому самому місці шпальти, де містилося повідомлення, що спростовується. Щодо обсягу спростування, то воно не може більше ніж удвічі перевищувати обсяг спростовуваного фрагменту опублікованого повідомлення або матеріалу.

Особлива процедура спростування недостовірної інформації не прописана у законах «Про телебачення і радіомовлення», «Про інформаційні агентства», «Про видавничу справу». Відсутній на сьогодні і правовий механізм спростування відомостей, поширених в інтернеті. Тому в подібних випадках спростування проводиться у тому самому ЗМІ, в якому поширено недостовірну інформацію. Якщо ж спростування в тому самому ЗМІ є неможливим внаслідок припинення його діяльності, воно має бути оприлюднене в іншому ЗМІ, але за рахунок особи, яка поширила недостовірну інформацію.

Друга негативна «цеглинка» – це право на відповідь, тобто право на висвітлення власної точки зору щодо поширеної інформації. На відміну від спростування право на відповідь передбачає внесення пояснення щодо поширених відомостей. Спростування ж – це визнання попередньо поширених відомостей неправдивими. Крім того, спростування здійснює особа, яка поширила такі недостовірні відомості, а відповідь – особа, щодо якої були поширені відомості, або ж члени її сім’ї.

Коли ж виникає право на спростування та право на відповідь? Тоді, коли інформацію поширено, тобто доведено до відома хоча б однієї третьої особи будь-яким способом, за умови, коли остання здатна сприйняти такі відомості. При цьому зазначимо, що коли подібна інформація не передається третій особі, а лише повідомляється особі, якої вона стосується, то жодних «цеглинок» спростування чи відповіді у ваш бік не полетить.

Третя можлива «цеглинка» – класична – відшкодування майнової та/або немайнової шкоди за поширення недостовірної інформації. Але при цьому лише суд визначить розмір такої шкоди, незважаючи на можливі вимоги позивача у «100 млн євро США» :). Цікаво, а протягом якого часу може висіти «дамоклова цеглинка» відповідальності за поширення недостовірної інформації? Відповідаємо: один рік із моменту розміщення відомостей у ЗМІ або від дня, коли особа довідалася чи могла довідатися про ці відомості (ст. 258 ЦКУ).

Цеглина четверта – заборона поширення інформації (ст. 278 ЦКУ). Якщо особисте немайнове право фізичної особи порушене у газеті, книзі, кінофільмі, теле-, радіопередачі тощо, які готуються до випуску у світ, суд може заборонити розповсюдження відповідної інформації. Якщо ж особисте немайнове право фізичної особи порушене в номері (випуску) газети, книзі, кінофільмі, теле-, радіопередачі тощо, які випущені у світ, суд може заборонити (припинити) їх розповсюдження до усунення цього порушення, а якщо усунення порушення неможливе, – вилучити тираж газети, книги тощо з метою його знищення. У такому випадку, «цеглина» може дуже боляче вдарити по фінансовому оргазму ЗМІ та й конкретного журналіста.

До речі, така «цеглина» може застосовуватися незалежно від того, чи поширена інформація є недостовірною, чи достовірною. Ключовим тут є порушення особистих немайнових прав фізичних осіб, наприклад дифамація (поширення правдивої інформації, яка порочить честь та гідність фізичної особи, наприклад про те, що особа систематично порушує законодавство про вибори тощо).

Часто бувають випадки, коли особа дала інтерв’ю, дозволила себе фотографувати тощо, а потім, перед самим виходом матеріалу у світ, позивається до суду з вимогою вилучити матеріал із газети, журналу, програми. У таких випадках така особа (з практики – переважно публічні люди з не зовсім адекватними піар-менеджерами або юристами) може вимагати припинення їх публічного показу чи випуску статті за умови покриття всіх витрат, пов’язаних із демонтажем запису чи статті (ст. 307 ЦКУ).

Ось такі вимоги законодавства щодо достовірності інформації. Чи дотримуватися їх – вирішувати вам, але знання можливої юридичної відповідальності дозволить прийняти найбільш правильне рішення.

Анатолій Марущак, кандидат юридичних наук, доцент, лауреат Премії імені Івана Франка у галузі інформаційної діяльності у номінації за найкращу наукову роботу в інформаційній сфері, "Телекритика"