Вступивши 9 листопада 1995 р. до Ради Європи і ратифікувавши Законом України від 17 липня 1997 р. Конвенцію про захист прав людини і ос­новних свобод (далі - Конвенція) і Перший про­токол та протоколи № № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції, Україна визнала її чинність в національній пра­вовій системі та обов'язковість рішень Європейсь­кого Суду з прав людини (далі - Суд), що сто­суються тлумачення і застосування Конвенції. Закон України про ратифікацію Конвенції був під­писаний 11 вересня 1997 р. і з цього часу для гро­мадян України та інших осіб відкрито доступ до європейської системи захисту прав і свобод.
Саме з цього часу проблеми забезпечення від­повідності національного законодавства євро­пейським стандартам стали особливо активно об­говорюватися, оскільки зазначені вище події пок­лали на Україну певні міжнародно-правові зобов'язання, у тому числі й ті, що пов'язані з реа­лізацією положень ст. 10 Конвенції щодо свободи вираження поглядів, як однієї з основних опор демократичного суспільства, однієї з основопо­ложних умов для прогресу та розвитку кожної людини.

Зазначена ст. 10 Конвенції передбачає, що кожна людина має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримува­тися своїх поглядів, одержувати і поширювати інформацію та ідеї без втручання держави та незалежно від кордонів. Разом з тим у ч. 2 цієї статті Конвенції зазначено, що здійснення цих свобод, оскільки воно пов'язане з обов'язками і відпо­відальністю, може бути предметом таких фор­мальностей, умов, обмежень або санкцій, що вста­новлені законом і є необхідними у демократич­ному суспільстві в інтересах національної без­пеки, територіальної цілісності або громадського порядку, з метою запобігання заворушенням або злочинам, для охорони здоров'я і моралі, для за­хисту репутації або прав інших осіб, для запобі­гання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя.

Європейський Суд і Європейська комісія з прав людини створили значну кількість прецеден­тів щодо застосування цієї статті, в яких вико­ристовується вислів „дифамація". У зв'язку з цим останнім часом у багатьох публікаціях вітчизня­них юридичних видань з'явився термін „дифама­ція", під яким фактично давався коментар націо­нального законодавства щодо захисту честі, гід­ності та ділової репутації.

Постає питання: чи правомірне таке поєднан­ня та чи є різниця між дифамаційним правом і відповідним національним законодавством? Чому судова практика не сприймає цей термін і допус­кається помилок при розгляді справ щодо захисту честі, гідності та ділової репутації, де, зазвичай, відповідачем є ЗМІ? Відповідь наступна: тому, що застосовує національне законодавство, не вра­ховуючи при цьому правові позиції Суду або неп­равильно їх розуміє.

Звичайно ж поштовхом до цієї публікації ста­ло Рішення Європейського Суду від 29 березня 2005 р. у справі „Українська прес-група" проти України", за яким Україна визнана порушником ст. 10 Конвенції і в якому неодноразово застосо­вується термін „дифамація".

Отож, що ж таке дифамація? У деяких публі­каціях зазначається, що для захисту честі, гідності та репутації, за загальним правилом, юридично не є важливим той факт, що поширені відомості відпо­відають (чи не відповідають) дійсним обставинам справи, головне, щоб вони були поширені та по­рочили честь, гідність та репутацію певного суб'єкта.

Аналіз рішень Європейського Суду щодо тлу­мачення ст. 10 Конвенції, на мою думку, свідчить, що таке розуміння дифамації є не зовсім вірним. Крім того, згідно з Радянським енциклопедичним словником, Великим ілюстрованим словником іноземних слів дифамація - це публічне поши­рення відомостей (дійсних чи вигаданих, неправ­дивих), що порочать кого-небудь. Цей термін має латинське походження -„diffamatio". Від нього походять англійське „defamation", німецьке „diffamation", французьке „difamacion", що у перекладі означає „порочить".

Інститут дифамації і українське законодавство щодо захисту честі, гідності та ділової репутації

Тому дифамація - це загальноприйнятий в більшості країн світу юридичний термін, під яким розуміють правопорушення у вигляді поширення (вимовляння слів чи публікації) відомостей, що не відповідають дійсності, які порочать честь, гід­ність та ділову репутацію потерпілого.

Норми дифамаційного права є у багатьох країнах як континентальної, так і загальної сис­теми права. Так, у Франції захист честі, гідності та репутації регулюється Актом про друк 1881 р., в якому закріплені правила відповідальності за ди­фамацію у двох формах: наклепу та образи (ст. 29), у Великій Британії діє Закон про дифамацію 1996 р. Але найбільш досконало захист честі, гідності та репутації врегульовано в США, де існують цілі галузі права: дифамаційне право та дифамаційний процес.

Якщо країни континентальної системи права більш схильні до кримінального переслідування за дифамацію, то англосаксонське право вирішує дані питання, як правило, у порядку цивільного судочинства. Однак останнім часом, як у конти­нентальній Європі, так і в країнах загального пра­ва в якості стійкої тенденції відмічається фак­тичне припинення застосування кримінального покарання за дифамацію. За подібні делікти зас­тосовується, в основному, цивільно-правова від­повідальність. Наприклад, в Україні декриміналізовані такі склади злочинів, як образа і наклеп. На мій погляд, на це в значній мірі вплинули пра­вові позиції Євросуду щодо застосування та тлу­мачення статей 8, 10 Конвенції і прецеденти Вер­ховного Суду США щодо свободи вираження пог­лядів (справа „Нью-Йорк Тайме" проти Саллі-вана" та ін).

У національній судовій практиці, яка трива­лий час використовувала відому ст. 7 ЦК УРСР 1963 p., завжди найбільш складним був вибір між правом на свободу думки і слова, правом на вільне вираження своїх поглядів та переконань, з одного боку, та правом на повагу до людської гідності, конституційними гарантіями невтручання в осо­бисте і сімейне життя, конституційною забороною на операції з конфіденційною інформацією про особу, судовим захистом права на спростування недостовірної інформації про особу, з іншого бо­ку. І не завжди пріоритет надавався першому, не завжди суди знаходили вірний шлях вирішення цієї колізії.

Стаття 277 нового ЦК України передбачає спростування недостовірної інформації. У ній, зокрема, зазначається, що фізична особа, особисті немайнові права якої порушені внаслідок поши­рення про неї та (або) членів її сім'ї недостовірної інформації, мас право на відповідь, а також на спростування цієї інформації (ч. 1). Фізична особа, особисті немайнові права якої порушено у дру­кованих чи інших засобах масової інформації, має право на відповідь, а також на спростування не­достовірної інформації у тому ж засобі масової інформації в порядку, встановленому законом (абз. 1 ч. 6).

Таким чином, інститут захисту честі, гідності та ділової репутації у національному законодавс­тві, на перший погляд, схожий з інститутом ди­фамації, однак в ньому цей термін не викорис­товується і раніше ніколи не використовувався, напевне через своє „буржуазне" походження. У той же час у дифамаційному праві цивільно-правовий судовий захист зазначених нематеріальних благ можливий лише за умови одночасного захисту права на свободу слова і масової інформації. Тоб­то, значення будь-якого дифамаційного спору -у вирішенні колізії між правом на захист честі, гід­ності та ділової репутації, з одного боку, і правом на свободу слова і масової інформації- з іншого. Вірне вирішення зазначеного спору є дуже важ­ливим, враховуючи, що на основі регулятивних та охоронних норм дифамаційного права створю­ються і оформлюються відносини між особистіс­тю і засобами масової інформації.

Розуміння суті дифамації для національної судової практики є вкрай важливим з огляду на необхідність вірно розуміти та застосовувати пра­вові позиції Європейського Суду, оскільки його юрисдикція поширюється на звернення громадян України, пов'язані з дифамацією у ЗМІ, особливо у частині обмежень свободи масової інформації.

Враховуючи викладене вище, слід дійти вис­новку, що інститут дифамації значно ширший і багатогранніший меж захисту честі, гідності та ділової репутації, передбачених національним за­конодавством. Так, відповідно до статей 297,299 ЦК фізична особа має право звернутися до суду з позовом про захист її честі, гідності та ділової репутації. У контексті даної публікації зазначені особисті немайнові права найбільш часто можуть порушуватись шляхом поширення про особу не­достовірної інформації. У цьому випадку захист порушених прав регулюється ст. 277 ЦК, згідно з якою суд повинен з'ясувати: 1) чи стосується ін­формація певної особи; 2) чи викладена вона не­достовірно; 3) чи порушує вона честь, гідність та ділову репутацію.

Однак зміст інституту дифамації в тому, що цивільно-правовий захист вказаних нематеріаль­них благ допустимий лише при дотриманні зак­ріпленого в ст. 34 Конституції України свободи думки і слова, вільного вираження своїх поглядів і переконань. Саме правильне розуміння судовою практикою суті дифамації дасть змогу провести грань між цивільно-правовим дифамаційним де­ліктом у вигляді поширення у ЗМІ відомостей фактичного характеру, які не відповідають дійс­ності та порочать особу, та ідеями, думками, пог­лядами, поширеними ЗМІ в порядку реалізації конституційного права на свободу думки і слова.

При цьому обмеження свободи слова, думки і інформації повинно бути виправданим в кож­ному конкретному випадку при розгляді справ про дифамацію і лише з підстав, передбачених ч. З ст. 34 Конституції України. Для вирішення питання про те, чи є обмеження виправданим, судам слід ви­ходити з таких факторів:

— чи будуть обмежені права, передбачені частинами 1 і 2 ст. 34 Конституції України, якщо вимоги позивача будуть задоволені;

— чи має таке обмеження легітимну мету, тобто чи спрямовано воно на захист такої мети;

— чи передбачено обмеження законом;

— чи потрібні такі обмеження в демократич­ному суспільстві.

З огляду на висловлене, дифамація й є тим пра­вовим інститутом, через який у цивільному праві досягається баланс і реалізується зазначений вище конфлікт між конституційним правом на спросту­вання недостовірної інформації, тобто на судовий захист честі, гідності та ділової репутації, з одного боку, а з іншого — конституційне право на свободу думки і слова, свободу масової інформації.

В юридичній літературі зазначається, що до­цільно доповнити у національному законодавстві цивільно-правовий захист честі, гідності та ді­лової репутації у разі поширення про особу ін­формації, яка хоч і відповідає дійсності, однак принижує (порочить) ці немайнові блага, під яким вважається захист від дифамації. Так, як на прик­лад започаткування захисту особистих немайнових прав від дифамації у новому ЦК, деякі вчені вказують на ч. 4 ст. 301, яка передбачає, що обс­тавини особистого життя фізичної особи можуть бути розголошені іншими особами лише за умови, що вони містять ознаки правопорушення, що під­тверджено рішенням суду.

На мій погляд, це не в повній мірі відпові­датиме загальноприйнятому розумінню дифама­ції, під яким вважається поширення саме неправ­дивих і таких, що ганьблять особу і лише фак­тичних відомостей (інформації). Як ст. 7 ЦК 1963 p., так і ст. 277 нового ЦК вказує саме на те, що спростуванню підлягають поширені про особу відомості (інформація), які порочать честь, гід­ність і ділову репутацію та не відповідають дійс­ності (за новим ЦК — є недостовірними).

Таким чином, у країнах загального права до дифамаційних відносять відомості, які є одночас­но неправдивими та такими, що порочать особу. Так, американський юрист — спеціаліст з дифа-маційного права Р. Вандерет зазначав: „Дифама­ція - це ствердження, яке є неправдивим і не захи­щене привілеями, порочить репутацію людини, спонукаючи інших людей обговорювати чи нена­видіти її або завдає шкоди бізнесу цієї людини".

Тому слід зазначити, що недостовірність (неправдивість) поширеної інформації з одночас­ним висновком про те, що вона порочить особу, і є невід'ємними складовими відповідальності за дифамацію. Інакше, якщо поширена інформація не порочить особу, хоч і не відповідає дійсності, не буде складу дифамаційного делікту.

У Рішенні Європейського Суду в справі „Ук­раїнська прес-група" проти України" зазначено, що українське право щодо дифамації на даний момент не розрізняє оціночних суджень і конс­татації факту (п. 59). При цьому за основу для такого висновку в своєму Рішенні Суд, зокрема, взяв звіти Державного департаменту США щодо свободи вираження думки в Україні (2003 p.), ре­комендації ПАРЄ „Свобода вираження поглядів у ЗМІ в Європі" (2003 p.), резолюцію Європарла-менту щодо України (2004 p.), Комітету міністрів Ради Європи „Дотримання зобов'язань та обов'яз­ків: ситуація в Україні" (2004 р.) та інші, а також відповідним чином проаналізувавши національне законодавство та справу в цілому.

Так, в пп. 28, 60 Рішення вказується, що ст. 7 ЦК 1963 p. (яку тривалий час суди застосовували), так і п. 17 постанови Пленуму Верховного Суду України № 7 від 28 вересня 1990 р. „Про засто­сування судами законодавства, що регулює захист честі, гідності і ділової репутації громадян та ор­ганізацій" передбачають, що відповідач (у справі щодо наклепу) повинен довести, що поширені ним відомості відповідають дійсності. На пози­вача покладається обов'язок довести лише факт поширення відомостей, які його порочать, осо­бою, до якої пред'явлений позов. Проте позивач має право подати докази невідповідності дійсності таких відомостей. Такі ж докази вимагаються і для опублікованих оціночних суджень. Це ж перед­бачено в ст. 37 Закону України „Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні", де зазначається, що засоби масової інформації по­винні спростувати поширену інформацію, якщо вони не довели її правдивість. Новий ЦК щодо зазначеного практично ніяких змін не вніс, ос­кільки правдивість поширеної інформації також повинен довести відповідач (ст. 277).

Таким чином, національне законодавство створювало і створює у потерпілих від дифамації ілюзію про можливість мати право на судовий захист і при поширенні стосовно них оціночних суджень, хоча правильне розуміння ст. 7 ЦК 1963 p., ст. 277 нового ЦК у контексті зі ст. 34 Конституції України їм такого права не надавало. Отож, дум­ки, твердження, оцінки, у тому числі й ті, що ви­ражені у непристойній формі і можуть шокувати чи ображати людину, не належать до дифамації, оскільки дифамацією прийнято вважати виключ­но поширення відомостей фактичного характеру, що не відповідають дійсності.

Саме на таку невідповідність національного законодавства конвенційним положенням щодо захисту честі, гідності та репутації у справах про­ти ЗМІ та про помилки судової практики неод­норазово вказувалось багатьма вченими, юрис­тами - практиками.

Здавалось, що ці спірні питання судової прак­тики повинні бути вирішеними завдяки допов­ненням 3 квітня 2003 р. Закону України „Про інформацію" ст. 47і, в якій зазначається, що оці­ночними судженнями, за винятком образи чи нак­лепу, с висловлювання, які не містять фактичних даних, зокрема, критика, оцінка дій, а також вис­ловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, з огляду на ха­рактер використання мовних засобів, зокрема, вживання гіпербол, алегорій, сатири. Оціночні судження не підлягають спростуванню та дове­денню їх правдивості.

Тобто, на законодавчому рівні дано чітке ро­зуміння того, що ототожнювати відомості про факти і оціночні судження неможливо. Але ж су­дова практика зіштовхнулась з питаннями вірного розмежовування оціночних суджень та стверд­жень про факти і в юридичній літературі, яка дос­тупна суддям, дані певні критерії такого розме­жування.

Згідно зі словником С.Ожегова: відомості - це звістка, повідомлення; факт - це дійсна, реаль­на подія; думка - твердження, що виражає оцінку чого-небудь, відношення до кого-небудь, погляд на що-небудь.

У Рішенні Європейського Суду в справі „Лінгенс проти Австрії" за 1986 р. закладені всі ос­новні правові позиції і прецеденти з цього пи­тання. Вони наступні:

— свобода вираження поглядів становить одну з підвалин демократичного суспільства, при­чому здійснення цієї свободи можливе у формах і за змістом, які не є нейтральними, а такими, що викликають почуття образи, обурення чи неспо­кою (такими є вимоги плюралізму);

— свобода преси є добрим знаряддям для формування громадської думки про поведінку та ідеї керівників. У зв'язку з цим межа допустимої критики є значно ширшою, коли йдеться про по­літичного діяча, аніж коли це стосується пересіч­ної особи. Політичні діячі неминуче відкривають­ся для прискіпливого висвітлення своїх слів та вчинків і мають усвідомлювати це;

— необхідно розрізняти факти та оціночні судження. Наявність фактів можна довести, а правдивість оціночних суджень - ні.

Таким чином, відповідач (ЗМІ, журналіст) не повинен доводити правдивість оціночних суд­жень, думок чи переконань, які не можуть бути предметом судового захисту в порядку ст. 277 ЦК, оскільки, будучи вираженням суб'єктивної думки і поглядів відповідача, не можуть бути переві­реними на предмет відповідності їх дійсності. Од­нак відповідач перед поширенням відомостей по­винен перевіряти фактичні ствердження дифамаційного характеру або мати обгрунтовані підстави для таких стверджень, він вправі і зобов'язаний доводити правдивість зроблених ним стверджень. Тому не слід й забувати про існування ст. 32 Конс­титуції України, яка кожному гарантує судовий захист права спростувати недостовірну інфор­мацію.

У зв'язку з наведеним цілком виправданим було б введення в національне законодавство тер­міна „дифамація", як правопорушення, що перед­бачає собою приниження честі, гідності та ділової репутації потерпілого шляхом поширення про нього недостовірної інформації фактичного ха­рактеру, що є зловживанням свободою слова і думки, масової інформації.

Крім цього, з урахуванням наведеного вище Верховному Суду України слід внести відповідні зміни до постанов Пленуму „Про застосування судами законодавства, що регулює захист честі, гідності і ділової репутації громадян та органі­зацій" і „Про судове рішення", в яких передбачити (роз'яснити) судам необхідність враховувати Рі­шення Європейського Суду, які містять в собі тлу­мачення положень Конвенції. Стосовно справ про захист честі, гідності та ділової репутації судам необхідно враховувати правові позиції (принципи, методологію) Європейського Суду за ст. 10 Кон­венції, що стосуються так званих дифамаційних спорів.

Разом з тим, вбачається доцільним такі зміни вносити після прийняття (чи одночасно) поста­нови Пленуму Верховного Суду України „Про застосування судами загальновизнаних принципів і норм міжнародного права і міжнародних дого­ворів України", проект якої вже тривалий час об­говорюється. Це дасть змогу судовій практиці виз­начитись із застосуванням норм (договорів) між­народного права на національному рівні, яким, зокрема, є Конвенція. Зазначеним буде скерована діяльність судів, яка повинна бути підпорядкована захисту прав людини та основних свобод з ура­хуванням положень статей 3, 8, 9, 18 Конституції України, Конвенції та інших міжнародних дого­ворів України, якими ці права і свободи гаран­товані.

Використані матеріали:

І.Стефанчук Р. Захист честі, гідності та ділової репутації в цивільному праві. — К., 2001.— 306 с 2. Нуркасва Т. Личные (гражданские) права и свободы человека и их охрана уголовно-правовыми средствами: вопросы теории и практики. - СПб.. 2003. - 254 с.

3. Справа Євросуду „Українська прес-група" проти України"// Вісник Верховного Суду України. - 2005. - № 9.

4. Бернхем В. Вступ до права та правової системи США. - К., 1999. - 554 с.

5. Місьо М., Петрова Н. Українське законодавство і захист преси // Свобода висловлювань і приватність. -2000. -№ 1-2.- С. 24.

6. Вандерст Р. Американское диффамационное право и судопроизводство. Обзор законодательства и практики судебной защиты чести и достоинства в США // Современное право средств массовой информации. -М., 1997.

7. Луспеник Д. Застосування статті 10 Конвенції про захист прав і основних свобод людини при розгляді судами цивільних справ про захист честі, гідності і ділової репутації // Вісник Академії правових наук України. -2002.-№ 4(31).

8. Луспеник Д. Судопроизводство по делам о защите чести, достоинства и деловой репутации (опровержение недостоверной информации). Серия "Судебная практика". - X., 2005. - 320 с.

9. Жуковська О. Право на свободу слова та інформації в Українському законодавстві та судовій практиці (деякі аспекти проблеми) // Свобода висловлювань і приватність. - 2002. - № 2.

10. Луспеник Д. Розмежування оціночних суджень та стверджень про факти при розгляді справ про захист
честі, гідності та ділової репутації // Право України. - 2003. - № 12.

Д. ЛУСПЕНИК, суддя судової палати з цивільних справ Апеляційного суду Харківської області

ПРАВО УКРАЇНИ. 2006, № 2

http://pravo.biz.ua/