Афанасьєва К. О.

 викладач Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка, кандидат філологічних наук

Авторське право та свобода інформації – дві складові одного процесу

Процес формації нових правових відносин, що сьогодні відбувається в Україні, став причиною стрімкого перетворення інтелектуального капіталу на провідний сектор економіки. Все більша комерціалізація інтелектуального продукту породжує значні зміни в індустрії засобів масової інформації, і свобода інформації перша приноситься в жертву за економічних і політичних криз. А між тим  право на свободу інформації нерозривно пов’язане із  авторським правом, важливе місце в системі якого посідає сектор масової інформації. Надзвичайно актуальній проблемі взаємовідносин творчого та правового аспектів діяльності періодичної преси нажаль  довгий час не приділялося належної уваги і лише деякі  її аспекти розглянуті у працях К. Ананієвої, Д. Рендалла та Ж. Муане.

Надійна охорона авторського права журналістів, незалежно від того, які соціальні, політичні й культурні умови переважають в країні, допомагає забезпечити цілісність засобів масової інформації, а отже і довіру до них з боку суспільства.  На думку датського експерта з авторського права Т.Х. Якобсен належним чином забезпечені права авторів є показником якісного рівня ЗМІ. “У разі, коли журналісти не наділені правами на інформацію, навряд чи можна покладатися на її надійність.”1

Звичайно ми не можемо безапеляційно твердити, що недостатня правова охорона журналістських творів автоматично виключає їх достовірність та відповідно сумлінність  самого автора. Проте інтеграція інформаційного простору та поява нових технологічних розробок, що  значно спрощують  доступ до інформації, дає підстави констатувати тяжіння процесу журналістської творчості від цієї самої творчості до оперативної лаконічності. Пресова індустрія в умовах нового інформаційного простору, де цінність має не якість, а  швидкість подачі матеріалу, намагається компенсувати цей мінус, зумовлений особливостями видавничого процесу фактором сенсаційності. 

Не викликає заперечень той факт, що культура масових газет всіляко підтримує написання захопливих врізів та жвавих історій. Не намагаючись применшити професійність авторів, все ж мусимо констатувати, що не останню роль у створенні сенсаційного матеріалу відіграє так званий редакторський фактор. Основою подібних статей зазвичай стають фактологічні натяжки та словесне нагнітання з метою створити захоплюючий сюжет. Редактори (особливо масових видань) відверто віддають перевагу спрощенню тематично-жанрової структури та нарощуванню драматичності та сенсаційності у подачі матеріалу. Типовою є ситуація коли редактор, почувши приблизний зміст статті, швидко  вигадує заголовок, перший абзац та спосіб подачі матеріалу. Репортер же має вмістити зміст у задані рамки. Це класичний приклад  так званої “журналістики заголовків”.

Поширення набув і другий сценарій редакторського “надвтручання”. Останні нерідко переписують авторський текст, “додаючи йому життя”. Такі статті і справді емоційно виграють, але в цілому журналістсько-редакторський процес, коли стаття переходить з рук в руки, нагадує гру в “зіпсований телефон” – на кожному етапі матеріал все більше і більше втрачає схожість із правдою. З огляду на це наведені вище слова Т.Х. Якобсен набувають злободенного звучання. Але проблема полягає не лише в недостовірності інформації. Реорганізація процесу творчості та переосмислення функцій учасників інформаційного процесу змінюють уявлення про устояні авторсько-правові категорії. Стаття створена під тиском ряду психологічних, соціальних, економічних факторів втрачає свої первісні ознаки творчого добутку.  Можливо це відбувається тому, що сам процес творчості завжди залишається за межами дії правових норм. Не дарма видатний німецький філософ Гегель писав: “Право безсиле встановити межі у духовному виробництві”. Сьогодні ми можемо намалювати ланцюг взаємозв’язків коли суспільний лад впливає на процес творчості, а той, видозмінюючись, в свою чергу суперечить основним нормам права. Наведемо хоча б один приклад. Процес створення журналістського твору передбачає змістове втручання замовника, редактора, випускового редактора, керівництва видання тощо. Всі вони, фактично переписуючи твір заново, не стають його співавторами, в той час як журналіст у разі виникнення конфліктів одноособово несе відповідальність за зміст матеріалу, оскільки формально лише йому може належати право авторства. І таких прикладів чимало.

Але з точки зору дотримання авторських прав ще актуальнішою видається новостійна складова тематичного спрямування газети, наявність якої суттєво впливає на розширення аудиторії видання, підняття рейтингу та відповідно збільшення прибутків.  В результаті звичним явищем стало запозичення виданнями  авторських матеріалів своїх колег. В теорії журналістикознавства явище, коли засоби масової інформації “годують один одного” отримало назву “корпоративної компетенції ЗМІ”. Слід визнати, що багато вдалих статей з’явилося після того, як журналіст, побачивши чужу замітку у газеті, виявляє,  що тема та матеріал є значно більшим ніж той що наданий газетою-джерелом. А багато важливих історій було повністю розкрито завдяки складанню повної картини із часточок мозаїки, які вишукували та публікували окремі газети.  Нажаль така  практика  є не завжди законною.

З метою забезпечення громадян оперативною та різноплановою інформацією про події у країні та світі, Закон “Про авторське право та суміжні права” не забороняє відтворення у пресі  попередньо опублікованих у газетах або журналах статей з поточних економічних, політичних, релігійних та соціальних питань, коли право на відтворення спеціально не заборонено автором.2 Тому, переважно, невеличкі місцеві газети,  що  не мають можливості утримувати великий штат журналістів, а тим більше мати власних кореспондентів у столиці або регіонах активно використовують цей спосіб збагачення інформаційної насиченості видання. Однак, часто цей дозвіл розцінюється, як можливість передруковувати будь-який цікавий матеріал, не беручи до уваги обмеження, які чітко окреслюють тематику та зміст дозволених до передруку повідомлень. Загалом же серед таких “запозичень” можемо виділити певні тенденції.

Статті передруковуються без зазначення імені автора. Результатом  такого роду  запозичень  нерідко є  ситуація, коли в якості посилання стоїть фраза типу : “за матеріалами газети … такої-то”. Натомість згідно наведеної вище статті 21  Закону передрук передбачає  зазначення і імені автора і джерела інформації. Отже така ситуація є ні чим іншим, як порушенням  прав автора. Показовою в цьому плані може стати судова справа, що розглядалася у Донецьку. Місцеве видання  “Салон Дона и Баса” 3 лютого 1999 року опублікувало невеликий матеріал під назвою “Як вести себе при перевірці”, що містив рекомендації підприємцям щодо поведінки під час перевірок їх діяльності органами контролю. В кінці матеріалу було зазначено, що рекомендації надані фірмою “Прима”, яка здійснює юридичне обслуговування цієї газети. Відсутність посилання на конкретного автора і стало приводом для подання судового позову за фактом порушення  немайнових прав - твір було оприлюднено без зазначення імені автора і без його згоди, та майнових прав - твір був опублікований і розповсюджений за плату без його відома та дозволу”. 3 серпня 1999 року  районний суд Донецька виніс рішення, згідно  якого ЗАТ “Медиа-пресс” (видавець популярної донецької газети “Салон Дона и Баса”) і юридична фірма “Прима” сплатили авторові статті  Ігореві Голованю по 7 тисяч гривень , як компенсацію за порушення його авторських прав.3 

Статті передруковуються без посилання на джерело інформації. Запозичення такого роду характерні для  масових спеціалізованих видань. Задля уникнення багатозначності трактування терміну, одразу зазначимо, що під “масовими спеціалізованими виданнями” маємо на увазі жіночі, дитячі, масові політичні, масові комерційні тижневики, журнали теле- і радіопрограм, анекдотів, кросвордів, словом всі ті видання, що  на думку  дослідника типології ЗМІ І.Ю. Гофмана, незважаючи на масовість, характеризуються орієнтацією на певні читацькі групи і тематичним спрямуванням.4 Видання такого роду перебувають між собою у жорсткій конкуренції. Намагаючись збільшити або ж  зберегти свою читацьку аудиторію видання вдаються до розширення тематичної насиченості, передруковуючи статті з інших газет. Оскільки специфіка даної групи видань пріоритетними визнає не новостійні повідомлення, а  так звані “цікаві історії” (вільний передрук яких не є дозволеним), газети, щоб приховати факт неправомірного використання матеріалу, взагалі не роблять посилання на конкретне джерело інформацій. 5

І нарешті, самим безневинним на перший погляд є передрук матеріалів із зазначенням джерела інформації та імені автора. Як наголошувалося вище, згідно законодавства, передрук матеріалів певної тематики загалом є дозволеним, а в окремих випадках дозвіл автора  взагалі не потрібний. Однак за автором все ще залишається право заборонити використання твору. Натомість, найчастіше до такого права вдаються не автори, а самі видавці, намагаючись залишити за  матеріалами свого видання статус ексклюзивності. Як наслідок, на  останній сторінці газет поряд із вихідними даними з’являються повідомлення типу: “передрук матеріалів та використання їх у будь-якій формі, в т.ч. в електронних ЗМІ, без письмового дозволу не дозволяється”.  Між тим згідно пункту 2 статті 19 Закону України “Про авторське право та суміжні права” видавці газет, журналів та інших періодичних видань володіють виключним правом на використання  такого видання  лише в цілому. В той час як права  на   використання  самих матеріалів залишається за авторами публікацій. Отже, теоретично, дозвіл редакції на передрук матеріалу взагалі не потрібний. На практиці ситуація  виглядає дещо по-іншому. Видавець перебуває у значно вигіднішому становищі ніж журналіст, до матеріалів якого зазвичай застосовують принцип твору, створеного за наймом, тобто службового твору, виключні права на використання якого згідно закону належать видавцю. Журналісти, що матеріально залежать від роботодавця змушені підписувати  угоду, згідно якої всі виключні права, в тому числі і право забороняти використання  своїх матеріалів іншими періодичними виданнями  та, відповідно, відстоювати свої права у суді переходять  до видавця. 

Масштабного розголосу в українській пресі набув судовий процес між видавцями московського журналу “ТВ – Парк” та українського видання “TV – Парк”. Скандал розгорівся саме через передрук українським виданням ряду статей з російського журналу. Російські видавці подали позов до суду, вимагаючи компенсацію за порушення авторських прав  у розмірі 3,7 млн. гривень.  У якості доказів московська сторона надала факти використання українським виданням 2 статей присвячених Арині Шараповій та Амалії Мордвиновій, фрагментів тексту з 12 статей, 3 шаржів та ряду фотографій кореспондентів московської редакції. 6 Українська сторона посилалася на те, що під матеріалами, які були передруковані повністю зазначалися імена московських авторів, з якими про використання їх матеріалів нібито домовлялися особисто. Однак, як з’ясувалося у процесі розгляду справи, російське ЗАТ “ТВ – Парк” володіє виключними правами на використання статей, фотографій та шаржів, що публікуються у журналі “TV – Парк”. Для цього російська компанія підписала відповідні угоди із авторами. Також згідно Бернської конвенції про охорону літературних та художніх творів та Всесвітньої конвенції про авторське право, учасниками яких є і Україна і Росія, авторські матеріали, опубліковані на території Російської Федерації підпадають під захист від неправомірного використання на Україні, включаючи виключне право авторів дозволяти відтворення  цих творів будь-яким способом та в будь-якій формі.  Нажаль справу було вирішено за принципом проголошеним ще Іваном Грозним, який вимагав від судій: “Судіть правильно, щоб наші винуваті не були”. Однак цей конфлікт не втрачає своєї цінності типового прикладу неправомірного використання творів, виключні права на використання яких має видавець.

Проте чи не найпопулярнішим джерелом інформації залишається Інтернет. Доступність текстів, що публікуються в Мережі, робить їх дуже привабливими для тих працівників преси, яким не хочеться проводити власне розслідування або просто немає коли йти на інтерв’ю. В результаті, діючи за принципом – те, що опубліковано в Інтернет, належить усім, - вони безперестанно крадуть тексти  своїх он-лайнових колег. Законодавча неврегульованість діяльності Мережі робить  процес використання матеріалів неконтрольованим, а порушення залишає без покарання. Крім того існує і інший бік проблеми. Зокрема, професор В.Іванов наголошує на появі нового різновиду правопорушень, що пов’язаний із запуском у мережу сфальсифікованих повідомлень за підписом (авторством) нібито інформаційних агентств. Так, наприклад, у розпалі президентської компанії в Росії 1996 року у західні країни прийшло повідомлення від імені агентства ІМА-ПРЕС про смерть президента Б.Єльцина. Агентство розцінило повідомлення як провокацію та змушено було офіційно спростовувати інформацію. Інші ж сенсаційні матеріали про астраханського губернатора А.П. Гужвіна, що надійшли електронною поштою нібито від ІМА-ПРЕС, використала волгоградська газета “Молодіжний кур’єр” за що поплатилася 10 млн. карбованців в якості моральної компенсації губернатору за наклеп.7 Вище наведені факти говорять про незаперечний зв’язок між дотриманням авторських прав та достовірністю інформації.

Отже, як бачимо, належний рівень правової охорони авторських матеріалів є чи не найважливішою умовою для створення незалежних та правдивих засобів масової інформації, що в свою чергу не може не вплинути і на побудову демократичного суспільства в цілому.