Парадокс появи закону про теледебати якраз і полягає в тому, що він, порушуючи демократичні засади, утверджує демократію! Дискусію про Закон про обов’язкове проведення теледебатів, яку ми розпочали 18 грудня статею “Теледебати: хто кого переграє?”, а також ведемо у Акції “Телекритики”, сьогодні продовжує Директор Інституту журналістики професор Володимир Різун. Зацікавлені також можуть зайти на Форум нашого сайту, де теж триває полеміка між журналістами щодо доцільності, ефективності та якості можливих теледебатів на вітчизняних каналах. Закон про теледебати відповідає моментові, нашому часові і його оцінка є неоднозначною. Прийняття закону могло б не відбутися у двох випадках: у демократичній або тоталітарній державі.
Справді демократична держава не дозволила б підривати принципи демократії шляхом втручання у сферу особистих інтересів людини і зобов’язувати її виступати перед глядачем. А якщо кандидат у депутати цього не хоче, якщо він використовує інші шляхи спілкування з виборцями? Це його право. Демократична влада не мала б тиснути на ЗМІ та втручатися в їхню редакційну політику й визначати, кого і скільки разів показувати. У той же час ЗМІ повинні мати повне право розповідати про кандидата, надавати йому ефір, оскільки він - особа публічна і має право на спілкування з людьми.
Тоталітарна держава не допустила б навіть постановки питання про такий закон, оскільки ЗМІ репрезентували б тих, кого визначила б влада.
Тож поява Закону про теледебати засвідчила, що ми, на жаль, не в державі першого і, на щастя, вже не в державі останнього типу.
Цей закон не абсурдний, він такий, яким є суспільство, в якому ми живемо і якою є влада.
У той же час, закон став тестом на довіру людей до нашої журналістики. Якби журналістика була незаангажованою, була справді четвертою владою, як це є, наприклад, у Швеції, цей би закон не з’явився,— журналісти самі спровокували його появу. Але нашу журналістику теж не варто звинувачувати, бо вона є такою, яким є суспільство. Фактично відбулося втручання влади в інформаційну політику ЗМІ, керування ними. ЗМІ повинні самі визначати, кому надавати час для виступу і чи це необхідно для забезпечення суспільного інтересу. Журналістика не повинна бути слугою політичних діячів та влади, вона може лише виражати їхні погляди, якщо вважатиме це за потрібне для інтересів народу.
Закон про теледебати найбільше підставив ЗМІ, які не хотіли б втягуватися у політичну боротьбу; підставив також депутатів, які не хотіли б брати участі в подібних дебатах.
З іншого боку, цей закон виражає інтереси тієї частини претендентів у депутати, які побоюються, що вони не матимуть доступу до ефіру, і тієї частини електорату, яка підтримує таких кандидатів. З цієї точки зору, поява закону закономірна і вона є ніби сходинкою до демократії на шляху її побудови.
Парадокс появи закону про теледебати якраз і полягає в тому, що він, порушуючи демократичні засади, утверджує демократію! І тут треба дивитися, від чого більше зла: чи від цих порушень, чи від утвердження майбутніх засад демократичного суспільства. Хірургові, щоб зробити людині добре, іноді спочатку треба зробити боляче.
Що зробить Президент? Чи буде його вето? Думаю, що в кінці кінців він закон підпише.
Але глобальна цінність цього закону не у факті його підписання, а у факті його появи.
Закон засвітив проблему, спровокував дискусію — і в цьому його користь.
Так, цей закон під час парламентських виборів 2002 року погоди не зробить: будуть застосовані інші політметоди для досягнення цілей. Закон забезпечить лише демократичне тло, поза яким будуть розіграні інші карти політичної боротьби. Крім того, він відволіче увагу, зробить ситуацію ніби більш демократичною. Закон спровокує вкладення непередбачених коштів для придумування більш вишуканих способів виливання бруду. У державі, яка тільки будує демократичне суспільство, завжди знайдеться болото, з якого висуне голови гідра. Закон про теледебати відрубує лише одну з її голів.
І все ж таки неабияке значення цей закон матиме для української журналістики. Власне, через державний примус ЗМІ змушені будуть хоч не серцем, то розумом грати роль незалежних і незаангажованих. А може, їм це й сподобається, і вони поступово стануть такими.
