Головна | Статті по праву та ЗМІ | Реєстрація | Вхід

 
http://myphonebox.ucoz.ru/ 
Меню сайту

Категорії
Медіаправо [27]
Право в Інтернет [1]
Авторське право [9]
Корисні поради [3]

Наше опитування
Як ви дізналися про наш сайт?
Всього відповідей: 287

Пошук

Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Головна » Статті » Медіаправо

Правові умови діяльності українських мас-медіа

В. Ф. Іванов

доктор філологічних наук, професор, президент Академії української преси

 

 

ПРАВОВІ УМОВИ ДІЯЛЬНОСТІ УКРАЇНСЬКИХ МАС-МЕДІА

 

Преса, радіо і телебачення України переживають глибоку кризу. Сьогодні в країні майже немає газет і журналів, телекомпаній і радіостанцій, які б отримали справжню економічну незалежність. Економічний успіх видання, теле- радіопрограми України - в силу діючого законодавства, існуючих правових і економічних регламентів ринку ЗМІ - майже зовсім не залежить від кількості передплатників (читачів, глядачів, слухачів). Ряд газет і журналів в рекламних цілях в кілька разів перевищують свої тиражі, публікують необ'єктивні рейтинги популярності. Нормою стали дотації і спонсорські вкладення у ЗМІ за так зване інформаційне забезпечення, ангажованість видань і телерадіопрограм, порушення етичних норм серед журналістів. Падіння тиражів газет і журналів, що почалося у 1991 р., не припинилось.

Основна частина населення країни близька до того, що скоро буде позбавлена доступу до друкованого слова, а виходить, і до інформації про соціально-економічне, політичне і духовне життя України, про події за рубежем. Ми змушені констатувати, що наша країна давно перестала бути "найбільш читаючою". За рівнем насиченості періодичними виданнями на тисячу чол. населення вона значно (в 5-20 разів) відстає від інших країни світу. У порівнянні з початком 90-х років, коли кожна українська сім'я передплачувала в середньому 3-4 видання, зараз на сім'ю в середньому приходиться 0,71 передплачених видання, а в Луганській області — 0,32. Контраст особливо помітний, якщо порівняти ці дані з показниками інших країн світу. За даними Всесвітньої газетної асоціації на 1998 р. лідером  є Латвія, де газети читають 96 % дорослих. Потім йдуть Фінляндія (91 %), Швеція (89 %), Норвегія (81 %), Німеччина (79 %), Австрія (76 %), Великобританія (74 %), Литва (73 %), Нідерланди, Люксембург, Естонія (70 %), США (61 %).

Між тим, ще на першому засіданні Генеральної Асамблеї ООН було проголошено, що "Свобода інформації є основоположним правом людини та… критерієм усіх свобод, яким присвячена діяльність ООН" (G.A. Resolution 59(1), 14 Dec. 1946).

Згідно Віндхукської Декларації (була прийнята Генеральною Конференцією ЮНЕСКО в 1991 р. та Міжнародною Федерацією журналістів в Монреалі в 1992 р.) "Під незалежною пресою ми розуміємо пресу, незалежну від урядового, політичного або економічного контролю, а також від контролю матеріалів та інфраструктури, необхідної для виробництва та розповсюдження газет, журналів та періодичних видань… Під плюралістичною пресою ми розуміємо кінець будь-якої монополії та існування якомога більшої кількості газет, журналів та періодичних видань, що відображають якомога ширший діапазон поглядів у суспільстві". Крім того, у декларації зазначається, що "згідно ст. 19 Загальної декларації прав людини започаткування, підтримка та зміцнення незалежної, плюралістичної та вільної преси є суттєвими для розвитку і сприяння демократії і економічного розвитку в країні".

Ще у 1720 р. Джон Тречард та Томас Гордон наголошували: "Без свободи думки не може існувати така річ, як мудрість; а така річ, як громадська свобода — без свободи слова; вона є правом кожної людини, поки цим не завдає шкоди, або не стримує таке право іншого; і це — єдині пута, які вона має терпіти, єдина межа, яку вона має знати. Цей священний привілей є настільки важливим для вільних урядів, що захист власності та свобода слова завжди крокують поруч; а в тих нещасних країнах, де людина не може вважати свій язик власним, вона навряд чи може вважати будь-яку іншу річ власною" (Cato's Letters, or Essays on Liberty, Civil and Religious, And other important Subjects. — London, 1733. — Р. 96).

У Постанові Ради Європи "ЗМІ у демократичному суспільстві" (прийнята на четвертій міністерській конференції з політики ЗМІ у Празі 7-8 грудня 1994 р.) передбачається підтримка акцій, що забезпечують плюралізм та незалежність медіа, а також розвиток громадського телерадіомовлення. Але подивимося на українські реалії.

Друкованих засобів масової інформації на 1 квітня 1999 р. зареєстровано 8500. Характерно, що більше половини, — це видання з місцевою сферою розповсюдження, а 3654 — загальнодержавної, регіональної та зарубіжної сфери розповсюдження.

Перше місце серед засновників новоутворених видань посідають комерційні структури. Друге — займають видання, створені приватними особами, і лише після них ідуть видання, засновані трудовими колективами підприємств, організаціями та установами, громадськими організаціями, Радами народних депутатів, іншими державними органами, установами. 381 видання засноване державними установами, 1779 — комерційними структурами, 262 — навчальними закладами, 371 — громадськими організаціями, 35 — політичними партіями, 296 — науковими установами, 129 — самими редакціями тощо.

Домінуючу позицію в інформаційному просторі держави сьогодні займають електронні засоби масової інформації, хоча за кількістю об'єктів те телебачення і радіо становлять всього 11,6 відсотка від загальної кількості об'єктів розповсюдження інформації — до Єдиного державного реєстру підприємств та організацій україни внесено понад 900 телерадіоорганізацій (з них 28 державних).

Все більш відкритою стає політична ангажованість окремих ЗМІ. Війна компроматів, маніпулювання громадською думкою, скрита реклама витісняють з екранів та сторінок об'єктивну інформацію, підмінюють свободу слова, переконань, гласність.

Значних фінансових труднощів зазнають регіональні теле- й радіокомпанії. Різко скоротилось вітчизняне відеовиробництво. Погіршується матеріальний стан журналістів, особливо регіональних ЗМІ.

Щорічно після закриття газет і журналів сотні журналістів залишаються без роботи. Одночасно посилюється тиск на журналістів політичними, економічними і адміністративними методами. Чиняться перепони в виконанні ними професійних обов'язків з боку владних структур, в тій чи іншій формі відроджується цензура. Переслідування журналістів ведуться і в судовому порядку.

Взагалі, рамочні умови діяльності національної преси, радіо, телебачення є одним з найважливіших питань, які треба розв'язати для успішного розвитку демократичного суспільства в Україні. Треба відмітити, що в законодавстві України приділяється визначена увага цій проблемі. Взагалі, Україна займає одне з перших місць в СНД за кількістю законів, присвячених діяльності мас медіа. Але рівень використання цих законів на практиці, на жаль, залишає бажати кращого.

Головне досягнення наших законів - це законодавче скасування цензури. Ч. 3 ст. 15 Конституції так і говорить "Цензура заборонена".

Але в законодавстві України чимало протиріч. Зокрема між ст. 32 і 34 Конституції України. Ч. 2 ст. 32 наголошує: "Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини". Ці положення утруднюють виконання пресою своїх функцій, на яке дає право ст. 34. У ч. 2 цій статті говориться: "Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб — на свій вибір". Це право значно обмежується ч. 3 даної статті: "Здійснення цих прав може бути обмежено законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя". Я бачимо, список обмежень досить такі великий. Крім того, недоладність в дусі Дж.Оруелла містить ч. 1 ст. 34 Конституції України. Вона, зокрема, гарантує право на свободу думки, що в принципі є внутрішньою справою людини.

На жаль, дуже часто діяльність ЗМК стає предмет розгляду під час судових засідань. Часто справи по захисту честі та гідності носять недобросовісний характер. За даними Фонду захисту гласності на території країн СНД 70 % необгрунтованих скарг, тобто позови спрямовані не на захист честі та гідності, а для: 1) приборкання преси шляхом її фінансового придушення, 2) отримання грошей, 3) з "ідейних" міркувань. Причому, за даними Комітету захисту журналістів, в Україні 65 % позовів до суду на журналістів йдуть від посадових осіб.

З 4 березня 1995 р. почала діяти постанова пленуму Верховного Суду за № 4 "Про відшкодування моральної шкоди", в якій йдеться про механізм визначення розміру відшкодування моральних збитків, встановленні їх межі. Проте необхідно відразу зазначити, що здебільшого під час розгляду подібних справ на цей документ посилаються рідко.

Чекає на своє законодавче вирішення щодо визначення розміру моральних збитків доцільність введення державного мита під час пред'явлення такого позову. Необхідне визначити його в розмірі 10 % від позовної суми. Думається, в такий спосіб будуть зменшені астрономічні суми, що пред'являються журналістам та редакціям і менше буде необгрунтованих скарг. Зараз - навіть якщо інформація необразлива, але не відповідає дійсності, йдуть позови на дикі суми. Підстави такі: я дуже страждав після опублікування матеріалу і це оцінюю в отаку суму. Поки позивачі платять невеличке мито і "розважаються" з газетами, телерадіокомпаніями скільки завгодно. До речі, свого часу Верховний Суд України сам виходив з ідеєю про сплату державного мита у справах по захисту честі, гідності та ділової репутації відповідно до суми позову. На жаль, ця пропозиція, а також пропозиція про встановлення граничних меж відшкодування не пройшли. Противники встановлення залежності мита від суми позову наголошують на тому, що вимога про компенсацію моральної шкоди носить немайновий характер, але позивач вимагає виплати йому певної суми грошей, таким чином вимога стає майновою незалежно від того, з якої підстави (майнової чи немайнової) вона виникла. Зараз же згідно з Декретом Кабінету Міністрів України "Про державне мито" від 21 січня 1993 р. з наступними змінами і доповненнями позивач за справами по захисту честі, гідності та ділової репутації має заплатити як мито один неоподаткований мінімум доходів громадян, а якщо одночасно заявлені вимоги про відшкодування моральних збитків, то ще 0,05 неоподаткованого мінімуму доходів громадян. Якщо справа йде про захист від втручання в особисте чи сімейне життя, то мито за вимоги відшкодування матеріальної шкоди складає 5 % від суми позову, а морально — ті ж самі 0,05 неоподаткованого мінімуму доходів громадян.

Сьогодні серед можновладців різних рангів є чимало прихильників підтримки тільки тих ЗМІ, які ведуть так звану "державницьку політику". А від "незручних", надто сміливих газет і окремих журналістів чиновники від влади та їх підручні намагаються у будь-який спосіб позбутися. Прикладів таких чимало, але головне (і це тривожно!), що ця тенденція існує ось уже кілька років і ніякі закони поки що її нездатні зупинити. З огляду на таку ситуацію необхідно підкреслити, що сьогодні має бути висока взаємовідповідальність органів влади і журналістів, преси і суспільства в цілому, по-перше, і по-друге, незалежне економічне становище преси. У Законі "Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації" нарешті врегульоване питання взаємовідносин ЗМІ і влади: 1) діяльність владних органів висвітлюється тільки за плату, на кошти, які окремо мають виділяться у бюджеті, навіть якщо відповідні владні структури є засновниками того чи іншого органа ЗМІ; 2) якщо газети фінансуються з бюджету, то на висвітлення відводиться не більше 20 % газетної площі; 3) час на телерадіомовленні розподіляється до 3 % на гілку влади.

Залежність преси від влади є нонсенсом, ненормальним явищем. Преса має бути в конструктивній опозиції до влади. Але у сьогоднішніх умовах повне скасування такої підтримки неминуче призведе до загибелі більшості регіональних, особливо районних, видань. Закон "Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів" забезпечує таку підтримку. Важливим є те, що ця підтримка йде не через укази, а на підставі закону. Вона розповсюджується на всі медіа окрім: ЗМІ рекламного та еротичного характеру, тих, які засновані за участю осіб, до сфери діяльності яких входить виробництво і постачання паперу, поліграфічного обладнання, технічних засобів мовлення, заснованих міжнародними організаціями або іноземцями, в яких понад 50 % інформаційної продукції зарубіжних ЗМІ. Кошти на ці пільги йдуть окремим рядком у Державному бюджеті. Вводять податкові, митні, орендні пільги для всіх ЗМІ. За законом тариф на доставку періодичних видань має не перевищувати 40 % від їх собівартості. Корисно й те, що в законі передбачена відпустка в 36 днів та деякі інші заходи по соціальному захисту журналіста.

Нормою відношення до журналістів стає насилля. Почастішали випадки нападу на них, знущань і образ. В їхню адресу чуються погрози, збільшуються факти жорстокої розправи над ними, доходячи до вбивств.

Такі випадки ще раз підтверджують, що працівники ЗМІ відносяться до групи підвищеного професійного ризику і потребують спеціального правового захисту, слабо забезпеченого кримінальним законодавством. Ще менш обнадійливою залишається практика органів правопорядку. Далеко не всі злочини, пов'язані з журналістами, розкриті. В слідчих органах підчас відмічається намагання понизити суспільну значимість таких подій і згладити їх гостроту, пропонуючи версії, що не пов'язані з професійною діяльністю жертви, зводячи справи до рядового криміналу до "побутовщини".

Згідно Закону "Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів" журналістів прирівняли до працівників правоохоронних органів за рівнем відповідальності за нанесення шкоди, але це не вирішує проблеми.

Не додало оптимізму у стосунки преса - влада і розпорядження Президента України N 419, видане у листопаді 1995 р., "Про координацію роботи прес-служб та інформаційно-аналітичних підрозділів органів державної виконавчої влади". Практично була створена вертикаль прес-центрів, які мають "координувати з Прес-службою Президента України підготовку матеріалів, що передаються засобам масової інформації". Розцінивши це як наступ на свободу слова, порушення прав журналістів і всіх громадян на інформацію СЖ України, Комітет захисту свободи слова звернувся до Президента із закликом скасувати це розпорядження. Проте відповіді не було дано. Своєрідну відповідь дав парламент, подолавши вето Президента на Закон "Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації". У цьому Законі чітко розписані обов'язки прес-служб бути провідниками, а не цензорами інформації.

Що потрібно зробити, щоб інформаційне законодавство було більш ефективним, щоб закони, які регламентують діяльність ЗМІ, реально працювали, захищали як права журналістів, так і права аудиторії? Як бачиться, в сьогоднішніх умовах необхідна кваліфікована юридична служба, яка б надавала консультації журналістам ще до судового розгляду їх справ. Варто б було збирати банк даних щодо порушення судових справ проти преси.

Хотілося б також зупинитися на проблемах дотримання авторського права в Україні. Було б помилково думати, що систематично порушуються права тільки іноземних митців та журналістів (хоча трансляція західних фільмів та відеокліпів є найбільш розповсюдженою формою порушення авторського права). Таким же чином, хоча і не в таких масштабах порушуються права і власних громадян. І це проблема не тільки України, а й інших республік СНД. Коли я в минулому році виступав на міжнародній конференції в Грузії, до мене звернувся відомий грузинській композитор, якій розповів про те, що національне радіо постійно передає його музику та пісні, але майже жодного разу не послалася на нього, не кажучи вже про виплату гонорарів. Ніякі звернення до судових інстанцій не допомогли через недосконалість законодавства. Отже, ми бачимо, що такі проблеми існують і вирішувати їх треба у комплексі.

Зараз в Україні склалася така ситуація, коли різноманітні владні структури знов хочуть приборкати засоби мас медіа. Тепер вже не існує цензури в її старому вигляді, більш різноманітним став контингент засновників газет, радіо- і телекомпаній, тому діяти старими методами вже не можна. Але бюрократія вишукує все нові засоби впливу. Одним з найрозповсюджених є судові позиви на "незручних" журналістів чи органи масової комунікації. Треба відмітити, що часто журналісти самі дають привід для такого переслідування, бо тепер з хвилею демократизації в журналістику прийшли багато аматорів, котрі не вважають за потрібне суворо дотримуватися кодексу честі українського журналіста, часто дають матеріали без перевірки фактичних даних, припускаються до приниження честі та гідності критикованих осіб.

Але зараз у нас мова піде про інше. Часто владні структури під різноманітними приводами просто закривають газети, де їх критикують, чи намагають зобов'язати їх через суд до виплат таких грошей за моральні збитки, що просто дивуєшся, звідки могли ці цифри взятися. А деякі газети просто закривають, вилучивши все їх майно. Приклад, газета "Опозиція".

Треба відмітити, що сатиричні радіо і телепередачі, газети є невід'ємною частиною мас медіа в усіх демократичних країнах. Спільне в них - це карикатура, сатира на вищих посадових осіб, на тих, хто керує суспільством. Вважається загальновизнаним, що ті, хто досяг вершин влади, мають самовіддано терпіти все, що про них говорять та пишуть, як їх висміюють. До речі, більшість політиків вважає за аксіому: говори що хочеш, але тільки про мене. Тобто використовують навіть сатиричні передачі для самореклами. До речі, це пояснює популярність такої передачі, як "П'ятий кут". Якщо про політика перестають писати та говорити, значить він став нецікавим, непотрібним.

У світовій практиці є достойні приклади ставлення політиків до сатири. Щоденно для Рейгана прес-служба готувала вирізки з газет з карикатурами на нього. З вивчення цієї папки Рейган починав робочий день. Колишній угорський комуністичний лідер Я.Кадар полюбляв ходити в кабаре, де був головним героєм сатиричних програм. Колишній лідер англійських консерваторів - лорд Теббіт якось заявив: "Якщо б мене не висміювали, то я би не досяг тих вершин, на яких опинився". На двох каналах французького телебачення виходять дві сатиричних програми перед заключним випуском новин вже протягом десятиріччя. Про те, наскільки вони популярні, свідчить той факт, що останні секунди перед їх початком - найдорожчий рекламний час на телебаченні. За всі роки ніхто не наважився виступати проти авторів цих програм. На Заході це означало б політичну смерть. А у нас це вважають порушенням прав людини: тут важко порівняти США - Україну.

Ще одним пунктом, в якому порушуються права журналістів в Україні, є порядок акредитації в державних органах. Якщо в Німеччині така процедура носить реєстраційний характер, то в Україні дозволяючий. Наприклад, в Німеччині для того, щоб отримати тимчасову перепустку до бундестагу достатньо показати журналістське посвідчення, а для постійної перепустки тільки кілька матеріалів про роботу парламенту, причому як позитивного, так і негативного спрямування. В Україні та інших республіках СНД негативні матеріали, які, на думку відповідних владних органів, не об'єктивно висвітлюють їх діяльність, можуть служити підставою для ненадання акредитації. Перепона - Закон "Про висвітлення..." спрацьовує слабо.

Але найсильнішим залишається не законодавчий, а економічний тиск на органи мас медіа, які намагаються стати незалежними. В регіонах місцеві органи влади, як правило, є засновниками преси. І ці засновники активно втручаються в її діяльність. Якщо ж газета відмовляється йти на поводу у представників цих відомств, то вони чи пробують змінити редактора, а якщо це не виходить, то можуть просто вийти з числа засновників. Для України, з її складною економічною ситуацією, коли газета не може існувати на засадах самоокупності, це часто фактично означає загибель. Ще один фактор тиску - це відмова друкувати газети. В регіонах досі фактично ще існує монополізм на тиражування у міськрайонних друкарень. Конкуренцію їм там складати нема кому. І коли ці друкарні відмовляються від тиражування газет, то тим самим ставлять їх в дуже скрутне становище. Так, в Україні було відмовлено у тиражуванні газетам "Прикарпатська правда" (Івано-Франківськ), "Нова газета" (Дніпропетровськ), "Вечерний Севастополь".

Хоча, як я вже вказував і газети вдаються до численних порушень. Це перш за все порушення етичного порядку. Вони пов'язані з складним економічним становищем, в якому опинилися преса, радіо, телебачення. Найрозповсюдженіше, це коли редакційні та рекламні матеріали не розмежуються між собою, тобто реклама йде "під маскою" редакційного матеріалу.

В цілому, аналізуючи ситуацію в Україні та порівнюючи її з станом мас медіа в розвинених країнах, треба відмітити таке. Українське законодавство на сьогоднішній день ще не є досконалим і потрібні зусилля як депутатів, так і журналістів для того, щоб створити для преси, радіо, телебачення, інших засобів масової комунікації придатні рамочні умови для роботи.

Гострою для суспільства є проблема інформаційної відкритості. Доступ журналістів до інформації стає все більш складним. Положення Закону України "Про інформацію" в частині права на отримання інформації і санкцій за відмову в ній практично не працюють.

Засоби масової інформації, виконуючи інформаційну функцію, являються при цьому і каналом вираження громадської думки, і засобом його формування, і інструментом соціального контролю громадськості над владою і державою. Тому право на інформацію і доступ до неї мають життєву цінність не тільки для журналістів. Однак численні факти доказують, що між правом на інформацію і реальним доступом до неї - все більш зростаюча дистанція. Укриття інформації в найвитончених формах і під різними причинами стало звичним образом дій усіх гілок влади, органів управління, чиновництва, суб'єктів, що господарюють, фінансових структур, деяких громадських об'єднань.

Згідно Декларації про свободу висловлювань та інформації від 29 квітня 1982 р. (вона була прийнята Кабінетом Міністрів Ради Європи) влада повинна забезпечити плюралізм мас медіа, свободу висловлення думок і точність викладення новин. Журналісти, в свою чергу, теж мають дотримуватися певних норм. Деякі з них закріплені в резолюції № 2 Четвертої Європейської конференції з політики в галузі засобів масової інформації (Прага, 7-8 грудня 1994 р.). Це повага права громадськості бути точно поінформованої про факти та події, використання тільки чесних засобів для збирання інформації, уникнення невиправданого втручання у приватне життя, спростування грубо неточної інформації, зберігання у таємниці джерела інформації, відсутність дискримінації за ознаками статі, раси, сексуальної орієнтації, мови, релігії, політики або інших думок, національного, регіонального або соціального походження.

Взагалі, суспільству необхiдно точно уяснити, що iнформацiя - утiха небезкоштовна, а засоби масової комунiкацiї - важливий економiчний сектор, який повинен давати чималi прибутки своїм власникам. Індустрія iнформацiї має ряд специфiчних рис. Продукцiя ЗМІ швидко "псується", втрачає свою цiннiсть. Товарна цiннiсть щоденного видання за деякими винятком зберiгається протягом кiлькох годин, тижневика - протягом кiлькох днiв. Обмеженiсть термiну життя iнформацiї обумовлює дорожнечу її виробництва i розповсюдження, позначається на всiй економiцi ЗМІ. Фiнансування виробництва iнформацiї в усьому світі здiйснюється переважно комерцiйним методом. Найбiльшi прибутки приносить продаж площi видань і часу рекламодавцям. На жаль, у нас через економічні труднощі це правило ще не діє. Останнє десятирiччя характерне видiленням серед журналiстiв нового прошарку. Це фахiвцi з питань управлiння і економiки пiдприємств, тобто менеджери. Сектор ЗМІ став настільки великим, що управління ним не може вестися iншими засобами, нiж менеджментом, причому близьким до промислового.

В Україні, як і у Східний Європі, в цілому, ринок ЗМК пройшов кiлька етапiв свого розвитку. Для першого етапу змiн був характерним "стихiйний ентузiазм". Це стосується розвитку незалежних видавничих iнiцiатив на регiональних ринках преси та органiзацiйної перебудови у старих органах преси. Вiдбулося швидке зростання нових видань, з яких потiм мало хто вижив. Дався взнаки спад кiлькостi читачiв, їх недовiра до нової пропозицiї на видавничому ринку. Другий перiод — "уявної стабiлiзацiї". Для нього характерне формування нового порядку на ринку преси і розширення пропозицiї з боку електронних ЗМК. Полiграфiчнi видання у цей перiод полiпшили своє оформлення, деякi з них стали видаватися за кордоном. Знизився iнтерес до суспiльно-полiтичних видань, а також до релiгiйної та культурної преси. Новiтнiм етапом став етап "боротьби за ринок". Тепер вже кожне видання змушене вiдбивати свiй сегмент ринку вiд конкурентiв. Якi ж видання мають найбiльший шанс вижити в умовах ринку? Тут, окрiм багатьох рекомендацiй можна видiлити три вимоги. По-перше, в них мають бути солiднi кошти, котрi постiйно поповнюються за рахунок спонсорiв чи власної комерцiйної дiяльностi. По-друге, володiння потужними джерелами свiжої iнформацiї, сучасними засобами зв'язку i новiтньою полiграфiчною базою. По-третє, основним фактором, який визначає успiх видавництва, є кадровий склад його спiвробiтникiв.

Можна констатувати, що реальні умови політичного і соціально-економічного розвитку країни викликають суперечності між потребами суспільства в розширенні вільного обміну інформацією і необхідністю збереження окремих обмежень на її розповсюдження. Адже в умовах інформаційної відкритості України створюються широкі можливості для використання інформаційного простору країни різними закордонними та вітчизняними організаціями у власних цілях. Їх комерційна та інформаційна діяльність часто не узгоджується, а інколи й суперечить національним інтересам України.

Без урахування державних інтересів і національної безпеки відбувається комерціалізація сфери інформаційних послуг, куди без належного державного контролю вкладаються кошти як закордонних, так і вітчизняних політичних і ділових кіл.

Інформаційна система, що утворюється українськими мас-медіа, має обмежений вплив навіть на території України,особливо у східних і південних регіонах, не кажучи вже про зарубіжні країни. Основні причини: інтелектуальна неконкурентноспроможність інформації та переважна орієнтація на традиційні носії інформації.

 

Матеріал опубліковано:

Інформаційне законодавство: український та зарубіжний досвід. –

Київ: Центр вільної преси, 2000. С. 11 -24.

 

Категорія: Медіаправо | Додав: cognos (07.07.2009)
Переглядів: 2609
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Новинки
Експрес-курс "Авторське право"

Відеоурок "Географічне зазначення походження товарів"

Календар