Судова журналістика має важливе суспільне значення, оскіль­ки в демократичному суспільстві професійне висвітлення судової проблематики — запорука громадського контролю судової гілки влади. Створення ефективної системи взаємодії судів та ЗМІ є ак­туальним завданням на етапі демократичних перетворень у сучас­ній Україні. Його важливість мають чітко усвідомлювати і послідов­но виконувати не лише судді, а й працівники ЗМІ. Прозорість функціонування державних інститутів є важли­вою ознакою демократії. Не можливо забезпечити справедливе та ефективне судочинство без його відкритості та гласності. Саме це визначено в сучасних демократичних стандартах судочинства. Громадяни мають знати, хто і як приймає суспільно важливі рішен­ня, як їх виконують і як це впливає на суспільство загалом. Осо­бливість дотримання цього загального принципу демократичного устрою в судовій системі полягає в тому, що в питаннях поширення інформації про судовий процес потрібно постійно підтримувати баланс між інтересами сторін у спорі та інтересом суспільства, не обмежуючи незалежність суду. Якщо баланс порушено, вини­кають ризики недотримання прав людини, дискредитації суду та зниження рівня довіри до нього населення, зловживання владою, а також корупції. За результатами опитування, проведеного 2004 року[1], по­ловина суддів зазначили, що присутність преси в залі суду дисци­плінує учасників процесу, а 33% визнали , що присутність преси сприяє прозорості судового процесу. Якщо йдеться про Україну, то присутність ЗМІ в залі суду може бути опосередкованою підт­римкою суддів у їхньому протистоянні тиску з боку різних суб’єктів. Оскільки завдяки гласності розгляд доказів і дебати сторін стають відомими суспільству, ця обставина може сприяти ухваленню спра­ведливого рішення[2].
Засоби масової інформації відіграють роль важливого суспіль­ного механізму у взаємодії судової системи та інститутів громадян­ського суспільства. Європейський суд з прав людини спирається на специфічні стандарти взаємодії ЗМІ і судів, відмінні від стандартів, застосовуваних в інших сферах діяльності інститутів влади. Прин­цип незалежності та неупередженості суду визначає специфічні обмеження та ризики для ЗМІ у висвітленні судової проблематики. Судовий процес, по суті, є механізмом для вирішення спорів. Одна сторона процесу звинувачує іншу у вчиненні певного право­порушення (кримінального, цивільного, адміністративного тощо). Під час розгляду справи сторони мають повідомити факти, які підт­верджують ’їхню позицію. Тому «факти», оспорювані в суді, мають лише умовний характер, який прямо залежить від версії сторони спору. Поки суд не ухвалить рішення, обвинувачену сторону вва­жають невинною. Отже, дуже важливо, щоб журналісти саме так її характеризували у своїх матеріалах. Натомість, у разі подання оспорюваних версій як доведених фактів, виникає велика ймовір­ність, що на працівників медіа подаватимуть судові позови сторони спору, їхні родини та самі судді. В Україні проблему ускладнює наявність радянської спадщи­ни. У радянський період судова система була закритою і перед­бачала дуже обмежене публічне висвітлення судового процесу. Своєю чергою, ЗМІ виступали в ролі інструментів держави. Тому працівники медіа й досі вчаться бути незалежними і доброчесними «сторожовими псами демократії». Отже, в Україні можна виділити дві групи проблем. З одного боку, судді не мають чітких уявлень про демократичні стандарти взаємодії з ЗМІ та навичок поведінки в таких ситуаціях. З іншого — журналісти не завжди обізнані зі спе­цифічними правилами висвітлення судової проблематики. Сучасні українські реалії не сприяють такій співпраці повною мірою, оскільки надто гостро стоїть проблема взаємної недовіри і навіть нетерпимості. Безумовно, в будь-якій країні, навіть у країні з давніми демократичними традиціями, існує проблема певної не­довіри та упередженості у відносинах ЗМІ та судів. Йдеться про постійний конфлікт між завданням журналіста отримувати інфор­мацію, висвітлювати суспільно важливі події і завданням судді за­хищати суддівську незалежність, право сторін на справедливий та об’єктивний розгляд їхнього спору. Однак в Україні недовіра останніми роками набуває небажаних для суспільства форм та масштабів. Таку ситуацію зумовлює ціла низка чинників. Поки що в українських медіа бракує журналістів, що мали б належну кваліфікацію суди у відносинах з журналістами та змі та знання, потрібні для адекватного висвітлення судової тематики. Тож цілком зрозуміло, що непрофесійні репортажі дратують суд­дів. Також журналісти не завжди дотримуються встановлених пра­вил поведінки під час перебування в приміщенні суду чи залі судо­вих засідань. Втім, треба віддати належне тим працівникам ЗМІ, які викривають суддівську некомпетентність чи вияви корупції, хоч це також викликає роздратування суддів. Останнім часом українські судді досить активно подають по­зови проти ЗМІ, вимагаючи й отримуючи найбільші з-поміж усіх інших категорій позивачів суми компенсації за заподіяну їм мо­ральну шкоду. Тому журналістам дуже важливо обережно висвіт­лювати судову тематику не тільки з етичних міркувань, а й з огляду на можливі судові позови. Недовіру між суддями і ЗМІ зумовлює також той факт, що вони займають антагоністичні позиції, коли відбувається розгляд справи проти преси про захист честі та гідності і втручання в при­ватне життя. Українські медіа справді досить часто діють непрофе­сійно і перекручують факти. Але програвши судовий процес, ЗМІ часто перекладають провину за це на суддю, замість того щоб взя­ти відповідальність на себе. З іншого боку, працівники медіа мають привід ставитися до суддів з недовірою, а особливо якщо йдеть­ся про суди районного рівня, оскільки рішення суддів проти ЗМІ часто скасовують апеляційні суди (виняток переважно становлять ті випадки, коли позивачем виступає суддя). Такий розвиток подій характерний також для справ, у яких ЗМІ користуються послугами медіаюристів. Втім, треба вказати і на певні зрушення. Зокрема, згубний вплив постійної конфронтації та недовіри вже відчули на собі і суд­ді, і журналісти: вони роблять кроки назустріч один одному, заяв­ляючи про спільну відповідальність за налагодження таких відносин між судами та ЗМІ, які відповідають потребам суспільства знати реальний стан речей у судовій системі. Підготовку цього посібника викликала потреба надати жур­налістам реальну допомогу в побудові нових за формою та кон­структивних за змістом відносин з судами. Тому книжка має суто практичне застосування, хоч і містить певну теоретичну інформа­цію, потрібну журналістам для ефективного спілкування з суддями. Найбільшу увагу в посібнику зосереджено на правових знаннях, проте в ньому розглянуто й деякі організаційні та етичні проблеми судової журналістики. Під час підготовки посібника використано такі матеріали: ме­тодичні рекомендації для суддів та інші видання Національного цен­тру відносин суддів та ЗМІ (США, директор Гарі Генґстлер), інфор­маційні матеріали Проекту USAID «Україна: верховенство права», результати опитування журналістів і суддів, матеріали Української асоціації медіа юристів. Автори висловлюють сподівання, що їхня праця не лише допо­може журналістам позбутися спрощених уявлень про характер від­носин судів та ЗМІ в демократичному суспільстві, а й знадобиться в їхній повсякденній роботі.